WAA-Африка 2014. Частина перша. Від’їзд

Ферма-готель «Хакос», Намібія. 24.05.2014

Хто бере участь у наших Астро-зустрічах, той вже знає, що деякі члени Віденського Астро-Клубу (WAA) кожного року літають до Намібії, щоб фотографувати там зоряне небо. Деяким цікаво, що ж там такого особливо привабливого, адже до убогої країни південної Африки зовсім не рукою подати і подорож в ті краї зовсім не проста і не дешева? У серії репортажів, які я писав подібно роману з продовженням, я хотів відповісти на це питання. А також пояснити, чому вираз «Більше ніколи в житті я на таке не піду!» в учасників експедиції протягом короткого часу трансформується в «Ну, і коли буде наступний раз?».

Цього разу, в 2014 році, знову велика група членів WAA вирушила до Намібії і про прекрасну десятиденну поїздку в цю захоплюючу пустельну країну на півдні Африки розкажуть також і інші члени WAA. Я ж хотів би роз’яснити, чому житель середини Європи, змучений світловим забрудненням, відправляється настільки далеко, щоб отримати задоволення від ідеального зоряного неба.

Як же з’являється спочатку «Більше ніколи в житті я на таке не піду!»?
Ну, оскільки ані Відень, ані столиця Намібії Віндгук центрами світу не є, то справа йде так, що немає жодного прямого авіарейсу, який покриває 10 000 кілометрів – або 70 градусів географічної широти – між цими містами. Більш того, прямого авіарейсу немає навіть від Відня до Йоганнесбурга, що також особливим предметом гордості не є. Таким чином, ми повинні відправлятися спочатку в Німеччину в якийсь більш значущий міжнародний аеропорт – Франкфурт або Мюнхен.
Вибір припав на Мюнхен з наступних міркувань: тільки без зайвих перельотів. З кожною пересадкою в аеропорту шанси втратити багаж або зірвати нерви в нескінченних чергах та/або в доглядах багажу сильно зростають. Крім того, аеропорт Мюнхен зручно пов’язують з Віднем або поїзд, або автобан. Спільно з колегами з WAA ми вибрали друге, так як у нас був достатньо важкий багаж і дорога від дому до Мюнхенському аеропорту на потязі була б з двома пересадками. Так все і почалося…
Чотири години поїздки від Відня до Мюнхенському аеропорту – звичайний час для цього маршруту. Однак це був лише перший етап подорожі. Другий, наступний за ним, вже довший.
Нічого не скажу про огляд багажу в Мюнхенському аеропорту: у кожного, хто пройшов через це, формується своя думка. На «внутрішній межі» колишньої НДР, було набагато гірше. Політ від Мюнхена до Йоганнесбурга займає 10 годин і є нічним. Навіть якщо ти зумієш поспати, ти не дуже відпочинеш, і особливо «свіжим» до прибуття вранці у Йоганнесбург не будеш.
Потім йде африканська грунтовність. Паспортний контроль навіть на вході ніколи не завадить. Зате огляди багажу не такі суворі, адже в будь-якому випадку тут знають, що таке фотообладнання. Проте мети ми ще не досягли. До Віндхуку ще дві години польоту, які з-за технічних проблем з літаком перетворюються на три. Зрештою – посадка у Віндхуку. З усіма перервами і очікуваннями ми в дорозі більше 24 годин.
Від ферми-готелю «Хакос» нас зустрічає Вальтрауд (Waltraud Eppelmann) і везе на ферму. Дві зупинки у Віндхуку – ми повинні відокремитися від основної екскурсійної групи і закупитися в місцевому супермаркеті продуктами на тиждень. Далі їдемо безпосередньо на ферму. Через кілька кілометрів після перетину міської межі закінчується асфальтна дорога, і останні близько 150 кілометрів ми їдемо по грунтовці.

В цей наш приїзд Намібія показала себе з дещо незвичної сторони для даної пори року, власне, було хмарно. На щастя, це було лише тимчасовий виняток з правил. До заходу (близько 17-ї години місцевого часу = 18 годин літнього середньоєвропейського) ми досягли Хакоса. Виїзд туди з Відхука був до обіду, о 13.00.

Ферма Хакос (астроферма) розташована біля підніжжя гір Хакос в дикій місцевості, яка, проте, є найцікавішим регіоном для піших прогулянок і, перш за все, володіє приголомшливим астрокліматом. Сьогодні ми думали тільки про сон і хмари, схоже, сприяли цьому. Але під час першого нашого вечора тут небо покращилося!

Вже через півгодини після заходу Сонця настає повна темрява. Сутінки на такій низькій широті (23 градуси півдня) – дуже короткі. А потім настає той момент, коли ти стикаєшся з цією темрявою за дверима і твої очі адаптуються до слабкого світла… І нічого крім знаменитого «Вау!» при погляді вгору ти вимовити вже не можеш! Таке небо нам у містах і не снилося: ти ніби опиняєшся у відкритому космосі! В цей момент ті виснажливі двадцять вісім годин переїзду просто зникають! Воно того варте…
В цю першу ніч на Хакосі, коли всі телескопи ще запаковані, нам достатньо і неозброєного ока і фотоапарата на штативі, щоб тихо насолодитися і захопитися цим небом, знайти південні сузір’я, зорієнтуватися. Ця темрява і спокій просто захоплюють… Приголомшливо чудово.
Наступного дня розпакуються і встановляться всі наші інструменти, і цю пишність південного неба ми зафіксуємо на фотозображеннях. Тільки завтра тут виросте ліс телескопів, невеликі, побільше і великі, заклацають фотокамери, беззвучно запрацюють автогіди, тихо завуркочутьт часовики, відстежуючи рух неба… в той час, як самий центр Чумацького Шляху буде проповзати прямо над головою – через зеніт.

В наступних частинах свого оповідання (їх буде загалом 15) я представлю красиві тутешні небесні об’єкти, ферму та її околиці, ілюструючи розповідь власними фото.

Примітка перекладача. Більше ілюстрацій до матеріалу тут  (клікайте на фото для відкриття повного зображення)

Далі буде…

Олександр Пікхард (Alexander Pikhard)
Переклад з німецької – Вячеслав Астров-Чубенко (Slav Astrov)

Share on Facebook0Tweet about this on Twitter0Email this to someoneShare on Google+0

You may also like...

By continuing to use the site, you agree to the use of cookies. more information

The cookie settings on this website are set to "allow cookies" to give you the best browsing experience possible. If you continue to use this website without changing your cookie settings or you click "Accept" below then you are consenting to this.

Close