ВЕРБУВАЛЬНИК

Verbovshik

Історія про альтруїзм

    Пролог

Пляжі – чудове місце для романтичних стосунків.

А пляжі Майамі – особливо.

Звичайно, коли на них не налітає який-небудь тайфун з романтичним жіночим ім’ям…

Наплававшись досхочу в теплих хвилях (і націлувавшись) ми повернулися до своїх шезлонгів біля морського прибою. Деякий час ми загоряли. Потім я помітив, як якась жінка тягне по піску інвалідний візок. Візок для пляжу адаптований, пластмасовий, з широкими колесами… А все одно важко, коли в ньому сидить дорослий хлопець.

Я вирішив їй допомогти.

Влаштував хлопця біля морського прибою у кращому виді. Здавалося, він навіть якось підбадьорився, зміцнів від моєї допомоги. Майже сам зійшов зі свого візка на пісок, щоб лягти позагоряти.

– Бачу, у тебе і досвід волонтера є? – сказала моя обраниця, коли я повернувся. – Кожного дня дізнаюся про тебе щось нове.

– Ти про мене ще не те дізнаєшся, – зітхнув я.

Вже з місяць, як ми з нею знайомі, а я все ніяк не скажу їй… те, що доведеться сказати. І справа навіть не в тому, що цей місяць ми з нею займалися, в основному, зовсім іншим, аніж філософськими бесідами, просто я хотів якомога далі відтягнути цей момент. Він же – момент розставання…

Адже я, здається, знайшов дівчину своєї мрії. Для однієї розмови – при першому знайомстві – час у нас, звичайно, знайшовся. Рідкісний екземпляр.

Рідкісний.

Розумна і красива.

Або навпаки – не так важливо. Їй говорили подруги (колишні вже, зрозуміло, що з твоїми-то, мовляв, даними тобі б в самий раз – на подіум, в кінозірки (були пропозиції і в порно), а ти… А що, власне, «а ти?» Захотіла дізнатися, скільки справжніх – не «поп» – зірок і галактик на небі, та ще й як вони влаштовані (не кажучи вже про питання на засипку: що знаходиться «за космосом»?), замість того щоб голою дупою крутити в шоу-бізнесі? В ліжко лягати там, де «треба», і з тим, з ким «треба», для того, щоб крутити нею на якомога виднішому місці?.. І заробити під старість порядну параною з приводу своєї зовнішності… Астрофізикою, одним словом, зайнялася.

Такий ось феномен. Що їй з цього приводу говорили її батьки, історія замовчує. Але я не думаю, що щось краще, ніж подруги. Колишні.

І до релігії вона ставилася, м’яко кажучи, без пієтету. Бог, каже, може і є, що, втім, ніяк не доведено, але церковники і проповідники всілякі до нього не мають ніякого відношення. Адже яке відношення до вищої істоти можуть мати брехуни, хаджі і лицеміри? Або, у кращому випадку, люди не дуже розумні (передаю найбільш м’який варіант її слів), які видають бажане за дійсне? Ну, не знаю, не знаю – все залежить від «вищої істоти»… У будь-якому разі, і ця точка зору була хоч і нерідкою за теперішніх часів, але аж ніяк не популярною, враховуючи тотальну релігійну пропаганду.

Особливо в наших країнах, у яких в черговий раз запанувала бандитсько-церковно-гебешна влада. Втім, де ми, а де «наші країни»? Хочете, постійно кидаючись з крайності в крайність, завжди наступати на одні і ті ж граблі – будь ласка, наступайте! Тільки без нас, бо нам цей процес спостерігати зовсім вже нудно. Незважаючи на наші міцні нерви і шлунки.

Так, до всього того ж вона, моя обраниця, ще й – блондинка.

Ну, це вже, згідно з поширеними забобонами, що стверджують про несумісність блондинки і розуму, – феномен в квадраті. Феномени, мабуть, ще бувають. Навіть в квадраті.

Хлопці від неї теж жахалися. Не з першого разу, звичайно! З другого. Бо кому ж сподобається відчувати себе в компанії блондинки дурнем? Та й не блондинки теж… Який думає тільки про…

Навіть звали її незвично. Слава. Не Мирослава, не Ярослава… Просто Слава.

Може, тому вона так довго і була одинока. Шукала, мабуть, такого, як я. Не «качка», котрий б’є на рингу партнера по голові і штовхає, скажімо, спортивний снаряд якийсь, а того, хто теж займається астрономією. Фантастику пише… Зустрілися, загалом, як у пісні співають, дві самотності.

Втім, за її власним твердженням, нікого вона й не шукала. Просто так вийшло, коли вона вже розчарувалася у всіх.

– Ну, і де ж твоя матуся? – запитала вона. – Ти обіцяв мене сьогодні з нею познайомити.

– Так, – підтвердив я, – але перш ніж я це зроблю, мабуть, я тобі дещо розповім… Щоб для тебе це не стало шоком.

– Вона теж на візку?

– Що? О ні! – розсміявся я. – І ти навіть собі не можеш уявити, наскільки – «ні»…

* * *

Це було вже десь років з десять тому…

Я сидів у своєму кріслі біля комп’ютера і, щоб відволіктися від поганих думок, рішав задачі з вищої математики. У кріслі тому, що мій інвалідний візок в квартирі мені був не потрібен. Грюкнули двері в передпокої: мама пішла в магазин, поки сантехнік тут длубався з нашою батареєю в сусідній кімнаті.

– Даник, підійди-но сюди! – почув я раптом.

Спочатку я не звернув на це уваги, так як вирішив, що звертаються не до мене. Мало який Даник? Може, напарник прийшов.

– Данило, взагалі-то я до тебе звертаюся, – сказав сантехнік, зазираючи до мене в кімнату. – Ти що, хіба не чуєш?

Я здивовано подивився на нього. У якомусь сенсі – «підійди»? І раптом я зрозумів, що… можу це зробити. Відчув просто…

Що вам сказати?..

Скільки я мріяв про диво!.. Щоб ось так «бац!» – і все. Але природно, ні в яку чортівню і чудесне зцілення не вірив, а всіх «цілителів», хто обіцяв зі мною це зробити, давно посилав подалі. І ось це – «диво» – сталося…

Ніколи не просіть вщипнути себе. Навіть подумки. Це боляче. І до того ж це ще абсолютно не гарантія того, що те, що відбувається, – не сон. Є набагато надійніші критерії сну. Насамперед: уві сні людина не здатна дивуватися. Що завгодно, тільки не дивуватися. Сприймає все, як належне. Нехай хоч весь Всесвіт зі всіма його законами раптом принципово зміниться, а у вас це в гіршому випадку викличе лише роздратування. Мовляв, якого біса дуркуєте?! Прийняли правила гри – фундаментальні і незмінні закони природи, – так і дотримуйтесь їх! Нічого шахрайством займатися!

Природно, я тоді втратив не тільки дар мови, але і дар чітко мислити. Зате дар ходити – і взагалі рухатися, як нормальна, здорова фізично людина, – придбав. Незвичайні, прямо скажу, відчуття… Нові.

– Так, оскільки клієнт у ступорі, – почав сантехнік, як ні в чому не бувало копирсаючись в нашій батареї, – говорити буду я. Для початку – відповіді на часті питання. Хто я? Можеш називати мене Вербувальником. Я – представник МАР – Метагалактичної Асоціації Розуму – спільноти цивілізацій Третього роду, як це тут у вас по-науковому називали б. Ну, ти знаєш: цивілізацій, які вже вміють використовувати ресурси своїх власних галактик.

І я побачив це все. Воно просто випливло в моїй свідомості. Галактики, зірки, планети, цивілізації… Мільйони, мільярди найрізноманітніших рас. Ось, до речі, теж цікаве питання: самому бувати у всіх точках Всесвіту і буквально торкатися до них власними руками чи свідомо знати про них все? В чому різниця?

– Що нам потрібно? – продовжував «Вербувальник». – А ти нам і потрібен. Як агент. Не скрізь, звичайно, – на цій планеті, в основному. Ну, в крайньому випадку, ще на таких же, де цивілізації не доросли ще до контакту з МАР. Приглядати… Втім, завдання ти почнеш отримувати ще нескоро – після твоєї підготовки. У разі, звичайно, якщо ти взагалі погодишся. Ніхто тебе силоміць тягнути не збирається. Ні – зітремо інформацію з твоєї пам’яті, і все. Хоча буде шкода: здібний ти. Ще маєш питання?

Дар мови до мене, може, дещо і повернувся, а ось здатність тверезо мислити… не думаю. Адже безглуздішого питання, ніж я поставив тоді, напевно, і придумати важко:

– А мама?

Ще б про сестричку свою запитав. Світулю. Для повноти картини. Не знаю, що про мене подумав цей Вербувальник… Мамин синочок. Тобі таке пропонують, а ти… Знайшов що питати.

– А що мама? – сказав він. – Вона нам не потрібна. Витремо з її пам’яті інформацію про тебе – і все. Ніби тебе ніколи й не було.

Досі не можу пояснити, що мене струсонуло в той момент. Якийсь імпульс. Природно і логічно так би було краще всім. Але… Відчуття якоїсь неправильності, несправедливості… Шахрайства. Ви самі закони природи міняєте на свій розсуд, вам нічого не варто, значить, вилікувати невиліковно хворого і зробити його своїм суперагентом. А його батьків, значить, просто відкинемо, як непотрібний відпрацьований матеріал. А що з ними возитися?!

Я повернувся у своє крісло і оголосив:

– Тоді до побачення.

– І що, так просто? – після деякої паузи спитав Вербувальник, злегка ошелешений. – Адже я зараз піду, а ти з вікна викинешся, коли зрозумієш, від чого відмовився. Дарма що на візку. Тобі ж такої пропозиції більше ніхто ніколи не зробить. І що, твоїй мамі від цього краще буде?

– Так ви ж зітрете мою пам’ять, – з’єхидничав я. Здається, до мене остаточно повернувся дар мови і здатність мислити. Я «увійшов в сюжет». – Адже я навіть знати не буду про цю вашу пропозицію.

«Сантехнік» зітхнув. Одна морока з цими «сімейними», напевно подумав він. Сімейно-прив’язаними, тобто. З якимись сиротами з дитбудинків чи інтернатів, які не бачили там нічого доброго, працювати – одне задоволення. Вони без труда погоджуються назавжди покинути свою клоаку і забути про неї, як про страшний сон. Прихильностей у них, не кажучи вже про любов, – ніяких… Навіть якщо у них там і були якісь друзі.

Не знаю, чому він не пішов одразу. Може, парі уклав з ким у себе, що зможе і з мене зробити толк…

– Сказати тобі, про що ти думаєш щоранку, прокидаючись? – почав він. – Всі твої двадцять п’ять років. Ти думаєш: чому я? Чому я повинен кожного дня боротися за те, що будь-якому ханурику з підворіття дано просто так, ні за що? Тільки за те, що йому, виродку, пощастило народитися? А я скутий ланцюгами, я сиджу в ямі, з якої не вилізти. І виходу немає. О диво, я підняв з підлоги журнал, що випадково впав! Я вже не кажу про повну недоступність для тебе такого природного дива, як любов. Але відповіді немає, думаєш ти. Тому що її не може бути в принципі. Тому що це – просто ідіотська помилка, вчинена тими, хто проводив експеримент над всією цією ідіотською країною, і ними – цими виродками – навіть не помічена. Ніхто не винен і ніхто не може допомогти… Це, звичайно, якщо не вірити в цинічні казки про те, що твоя хвороба – «боже благословення», після якого надійде якась дивовижна винагорода. Але ти ж у це не віриш і за будь-які розмови про винагороди бив би по пиці, чи не так? Адже скільки коштує юність? А побачення з коханою дівчиною? Танці на дискотеці, піша прогулянка по набережній?..

Я відвернувся. Що я міг сказати тим, хто знає про мене, схоже, все? А він, Вербувальник цей, почав туди-сюди походжати по кімнаті. Думати. Чи розмовляти з кимось там по якомусь своєму телепатичному зв’язку.

– Гаразд, давай так, – сказав він нарешті, – нашим агентом ти таки будеш, але поки що суто тільки на Землі. Та й завдання ти будеш виконувати дещо іншого роду…  Але про це згодом. А про маму твою з сестрою ми теж, так і бути, подбаємо.

* * *

– Ну й історія!.. – заворожено промовила Слава після хвилинної паузи. – Я мало не розплакалася. Ти це тільки що придумав? Так, сильно…

Я встав, підійшов до прибою. Кинув у море пару камінчиків. Ну, ось і все… Зовсім близько кінець нашого роману. Цієї недовгої казки. Може, не треба було мені тоді погоджуватися? Хоча – що я кажу?! Це варто було зробити вже заради таких моментів. Яких у мене ніколи не було б.

Відчув її дотик ззаду.

– Я щось не так сказала? – прошепотіла вона.

Я повернувся до неї, обхопив за плечі.

– Ні, все так. Так… Ти не уявляєш, як я тебе люблю…

Тут почулася «Карміна Бурана»: це – мобілка прокинулася в кишені моїх шортів, що висіли на спинці шезлонга.

– О, здається, це вже мама з’явилася, – пояснив я.

Після короткої розмови по телефону я сказав Славі, що мама нас чекає на набережній, так як їй не хочеться роззуватися, а на роликових ковзанах по піску незручно… Я ж говорив, що зустріч з мамою для деяких може бути шоком. Власне, майже для всіх.

Зрозуміло, що Слава довго не могла прийти до тями, спостерігаючи, як я кажу «ма» дівчині молодшій за мене.

– Що, ловелас, – посміювалась наді мною мама, – знову, мабуть, наговорив дівчинці про якихось вербувальників?

– А про що ще я повинен був їй розповідати, ма? – я відмахувався від її рук, що норовили потріпати моє волосся. – Про пластичні операції якісь? Хто в це повірить?

– Що значить «знову»? – тільки й змогла вимовити Слава. Зрить у корінь…

А те й значить…

Не міг же я їй так одразу сказати (до цієї миті не міг), що сам – Вербувальник. Якому для своєї роботи потрібно ставати «клієнту» не тільки другом, але ще й коханцем. Ну, або братом практично – у випадку клієнта чоловічої статі. Для більш повної довіри і «ходових випробувань»…

Не знаю, куди завербовані мною потім діваються. Може, на планети типу Землі – такі ж відсталі. Агентами. А може… В банк тіл напрокат.

За все треба платити.

Така моя плата за отримане здоров’я. Не подобається? Будь ласка, інвалідні візки на Землі ще не перестали випускати. І навряд чи в найближчому майбутньому перестануть.

Космічні цивілізації гуманізмом не страждають.

І альтруїзмом.

21-22 вересня 2010 р., Відень.

Ілюстрація – Любов Николаева.

 


Для тих, в кого з´явилося бажання та є можливість підтримати мою творчість матеріально – відправляйте ваші вільні пожертви сюди:

RAIFFEISENLANDESBANK NOE-WIEN

Vyacheslav Chubenko

IBAN: AT54 3200 0000 1155 5497

BIC: RLNWATWW

.

PayPal: asfaya2017@gmail.com

Дякую!!!

Share on Facebook0Tweet about this on Twitter0Email this to someoneShare on Google+0

You may also like...

By continuing to use the site, you agree to the use of cookies. more information

The cookie settings on this website are set to "allow cookies" to give you the best browsing experience possible. If you continue to use this website without changing your cookie settings or you click "Accept" below then you are consenting to this.

Close