ВАКУУМНА ДЕМОКРАТІЯ

Репортаж з виборчої дільниці

– Як він у властивостях документа розписується? – послала гортань Іванова коливання в притулений до неї мікрофончик.

Голова сегментарної виборчої комісії якось дуже вже розмашисто розписувався в деяких файлах бюлетенів. Так недалеко і до визнання їх Центральним виборчим сервером недійсними. Тупій машині ж не поясниш, що це – той самий підпис, тільки десь трохи витіюватий, оскільки представник адмінресурсу сьогодні в прекрасному настрої.

– За ним є кому стежити, Іванов, – постукала у відповідь вушну перетинку намистина мікрофону зв’язку з адміном кібер-системи. – Наша справа – комарів ганяти.

«Комарі» – це віруси, що підпускаються час від часу у виборчу кібер-систему. І, зрозуміло, робиться це егоїстично настроєною опозицією, як запевняють правоохоронні органи. Правда, при цьому зіпсованими виявляються чомусь, в основному, бюлетені тих,  хто проголосував за опозиційного кандидата, і щодо логіки цієї егоїстично настроєної опозиції органи відмовчуються. Словом, входить такий комар від алогічної опозиції на виборчу дільницю, на перший погляд – звичайний середньостатистичний платник податків: і сороказначний генетичний код ніби в порядку, і гумор той же, цілком средньодерев’яний. А доторкнеться він до електорату – і той, сердега, відразу висне, завмираючи в найнепристойніших позах  (після чого тільки через «три пальці» виборці й усувають проблему, зрозуміло що при цьому кажучи); доторкнеться до бюлетеня, – і той починає плавитися і капати.

Але, як говорив безсмертний капітан Жеглов, «моя вашу завжди брати буде», і у всіляких там комарів не було жодних шансів проти державної антивірусної системи. Вони достатньо легко виявлялися – і по евристичному аналізу їх генетичного коду, і по не цілком людських реакціях. Тому стрілянина на виборчих дільницях стала звичайною справою, і, не дивлячись на масовість нападів в такі дні, серйозної шкоди хакери не завдавали – так, паскудили по дрібницях. Якщо встигали. Точно що – комарі. Ну, максимум – пташки.

– А ви не дуже розмашисто розписуєтеся? – зробила зауваження голові виборчої комісії молоденька дівчина – спостерігач від опозиції. Точніше, від міжпланетної ліги «Пора». Така собі «Зоя Космодем’янська», яку і стратою не залякати, не то що виключенням з якогось універа.

Власне, із Зоєю Космодем’янською вона у Іванова асоціювалася тільки тому, що недавно, з місяць назад, на Землі – в Москві – він забрів в музей раритетного кіно. Там показували один відреставрований і перенесений на голодиски героїчний радянський бойовик про війну Рад з Німеччиною в середині двадцятого століття. Фільм так і називався: «Зоя Космодем’янська».

– Ні, – буркнув у відповідь голова комісії. – Нормально.

– Ви це і комп’ютеру ЦВК скажете, якщо він не прийме бюлетені?

– Все у нас приймуть. Не заважайте працювати.

– У опозиції, як завжди, параноя, – прокоментував представник від партії Демократичний Пояс з Церери.

– З вовками жити… – «Космодем’янська» за словом в кишеню не лізла. У своєму універі вона точно вже не вчиться.

– І справді, Дмитровичу, скромнішим треба бути, – зайняв сторону дівчини немолодий заступник голови комісії. – Ти ж ректор, а не…

Ніхто не вимагав від нього, щоб він закінчив свою думку. Всі знали, про кого він. І не горіли бажанням озвучувати свої припущення. Хто дасть правильну відповідь, як мовиться, той отримає десять років. З конфіскацією.

У кульці виборчої дільниці, що пливла десь між Вестою і Палладою, знову повисла робоча тиша: клацали клавіатури комп’ютерів, тихо переговорювалися спостерігачі. З цим різко контрастував гамір віртуальної версії дільниці, що вирувала електоратом, натовпи якого створювали штовханину, броунівський рух і турбулентність. Явка виборців до кінця дня обіцяла перевалити за дев’яносто відсотків.

– Вже краще свій покидьок, чим чужий.

– Запам’ятай, дядьку, покидьок своїм не буває…

Різні репліки, загалом, чулися з того натовпу. Але до бійок не доходило. Втім, які бійки між голограмами? Час від часу ляскали постріли делейта – віртуальної зброї Іванова, – видалялися небажані об’єкти. В основному, комарі. Хоча бували й відвідувачі, що намагалися відкрито агітувати на ділянці. Вони видалялися після другого попереджувального пострілу.

Власне, Іванов, який непогано розбирається в комп’ютерних технологіях, узяв собі роботу кіберсекьюріті ще і тому, що легко міг міняти провідне око. Адже, по суті, зараз він знаходився одночасно в двох приміщеннях: у віртуальній  виборчій дільниці – лівим оком, на яке був одягнений кібер-окуляр, і в реальній, –  куди дивилося його праве, вільне око. Приблизно так, як коли ви дивитеся в підзорну трубу або телескоп, залишивши при цьому друге око відкритим: побачене залежатиме від того, сприйняття якого ока ви зробите головним. Це, до речі, і астрономи радять – не жмурити вільне око. Так корисно. Ну, а на виборах подібне уміння ще і необхідне: за порядком треба стежити і в реалі.

Правда, для вух все це, на жаль, не проходить. Гамір, що стоїть в одному вусі, геть заглушає бурмотіння під ніс в іншому. Тому Іванову довелося понизити в лівому навушнику шум віртуальної виборчої ділянки до рівня тихого реального. В усякому разі, до рівня звуку від великого настінного телеекрану, налаштованого на урядовий канал, де раз у раз передавали новини цього виборчого дня.

Загалом, одночасне знаходження у віртуальному і реальному світах – особливість тільки охорони. Інші – спостерігачі і комісія – присутні на віртуальній ділянці тільки за допомогою дисплеїв комп’ютерів.

Ну, а напарник Іванова – Іванченко, менш спритний в комп’ютерах, найнявся урни носити до виборців, які є громадянами Метрополії, але з різних причин не можуть увійти до її Мережі. Так партнери по дальнорейсовому бізнесу і розподілили свою халтуру на цих виборах – один комарів ганяє, інший сам літає. А що? Торгівля все одно загальмувалася – вибори для бізнесу взагалі неврожайний період. Тим більше, звичайні брудненькі президентські вибори в Астероїдній Метрополії, лихоманка яких  захлиснула половину Сонячної системи. То чом би й не заробити на цій лихоманці? Тим більше що золотих давно вже не буває.

І зараз, за всіма прикидками, Іванченко десь на Венері. У внутрішніх областях Системи, загалом.

– Дівчино! – гукнув Іванов молодій персоні, що увійшла до віртуального залу для голосування. – Може, трахнемося на сфері Дайсона?

Дівоча долоня так і не встигла долетіти до щоки Іванова: як її власниця безслідно розчинилася в просторі після пострілу делейта. Переграв комар, еге ж. Реальна людина спочатку хоча б здивувалася: де, мовляв? На якій ще сфері? Не всі ж, тим паче молоді модельного виду персони з вельми далеким від науки генетичним кодом, знають про такі специфічно-астрономічні побудови американського теоретика середини двадцятого століття. Загалом, реальна панночка спочатку зайнялася б з’ясуванням деяких подробиць – може, це і не до неї зовсім? – а вже потім – в морду. Але, найскоріше, обмежилася б просто констатацією: козел.

А ця… Ну, звичайно, для комп’ютерної програми, що таке сфера Дайсона – не питання. Вона на цьому просто не акцентує увагу. Сигнал образи, значить, – в морду. Або навпаки, ігнорувати. Теж варіант. Втім, може, даний комар хотів Іванова відключити: завис би він, тільки зіткнувшись з цим вірусом. Загальмувався б, в усякому разі…

– Ну і методи у тебе, – сказав адмін.

Прокрутивши на пальці делейт, віртуальний Іванов вклав його назад в кобуру і підійшов до однієї немолодої відвідувачки. До неї встиг-таки доторкнутися комар, і вона вигнулася назад, завмерши в такій неприродній позі.

– Перевантажуйтеся через три пальці, бабусю, – сказав Іван, нахилившись до її вуха. – Контрол-альт-дел! Інакше – вже ніяк. Ви легко потім увійдете, без реєстрації: система запам’ятала ваш код.

– Та знаю я!.. – загальмовано проскрипіла старенька, химерно вилаялась і в наступну мить зникла.

Загалом, на дільниці все йшло своїм ходом, хоча деньок, звичайно, був метушливим. І ніхто не надав значення тому, що спостерігач з Церери відсутній вже досить тривалий час. Ну, відлучився чоловік у своїх справах, мало чого… Може, на представника нинішньої влади ведмедяча хвороба напала. Буває.

Але буває, як виявилось, і не таке…

– Що це було? – запитав Іванов, коли і віртуальний, і реальний світи помітно струсонуло. Адмін цього сектора системи Вибір-0139/4 мовчав. – Та що таке?.. Е, Паллада, ви мене чуєте? Прийом!

Але міжпланетний зв’язок чомусь пропав.

– Увага! Напад першого ступеня, – ввічливо повідомила система безпеки кораблика. – Настійно рекомендується пристебнути ремені. На кораблі чужі. Дякуємо за те, що вибираєте системи безпеки фірми «Штурм». Фірма «Штурм» – це…

Присутні в реалі здивовано переглянулися. Напад першого ступеня – це ж по суті вторгнення. У мирний час? На адміністративний об’єкт? А органи всілякі – правопорядку – де? Отакої! Пояс астероїдів, бодай йому…

– Тю!.. Та шо ж це за день сьогодні такий нікчемний?! – дивувалася немолода пані, марно намагаючись перенести файл заповненого бюлетеня в урну. Та сама немолода пані, яку нещодавно «ужалив» комар, і вона встигла знову вгрузитися у виборчу дільницю. – Гей, адміни довбані, чи як вас там в біса! Де ви поділися?! Якого… у вас тут відбувається!? Не працює ж ні х…

Приблизно такі ж настрої панували у цей момент на всій віртуальній дільниці, де раптом все зависло і зник кудись обслуговуючий персонал. Гомін подиву електорату досяг свого апогею, трансформувавшись в легко впізнаваний дружний мат, і на цій одностайній ноті різко обірвався. З віртуальної виборчої дільниці в одну мить були видалені абсолютно всі.

Повисла вакуумна тиша. Німа сцена. Ніхто не знав, що й думати. Ситуація ж бо неймовірна, виключена багато раз продубльованими системами комп’ютерної безпеки держави. Навіть не дивлячись на те, що ця держава – Астероїдна Метрополія. Навряд чи таке можливе без кивка з самого верху. Навіть сили швидкого реагування – охорона в особі Іванова та програмери, – не дуже-то й реагували, здивовано переглядаючись.

Першим, заздалегідь чогось кашлянувши, отямився голова цієї дільниці:

– А що, хіба вже вісім?

Питання було, звичайно, логічним, адже це могло відбутися тільки о восьмій вечора по-місцевому Геліосекторіальному, коли виборчі дільниці закриваються, але кому воно було адресоване – незрозуміло. Напевно, величезному електронному індикатору атомного годинника, що висить на стіні над телевізором. Той показував близько третьої по полудню і брехати звички не мав. Напевно представника адмінресурсу ще дуже цікавило, чому ж це, мовляв, йому, – ректору Палладінського мінералогічного університету, довічному голові всіх місцевих виборчих комісій, відданому низькопоклоннику під всіх вищестоящих, йому! – і не повідомили про цю акцію? Адже краще б вийшло! Але вже це питання, ясна річ, тут задавати було нікому.

А там, в столиці, – боязко.

– Алло, Палладо, прийом!.. – невпевнено повторив Іванов. – Напад першого ступеня на Двісті сьому виборчу дільницю. Потрібна допомога.

Тиша. Іванов зібрався вже було залишити крісло за своїм пультом, щоб прийняти якісь більш дієві заходи проти зловмисників, які ще не появилися, як…

– До уваги всіх присутніх! – знову пролунав ласкавий голос системи. – З міркувань особистої безпеки не лишайте своїх місць, оскільки в даний момент відсік переводиться в режим «Вакуумна демократія». Повторюю…

Вакуумна демократія! Треба володіти зовсім вже альтернативним сприйняттям світу і не зовсім здоровою психікою, щоб так назвати подібний процес. Коли повітря, відкачуючись зі всього відсіку, залишається локалізованим тільки навколо потрібних об’єктів. І суб’єктів. Економія, аякже. Особливо важлива там, де з повітряним середовищем дефіцит.

Словом, Іванов, як будь-який не самогубець, залишився на місці. Як і всі в залі. І в наступну мить численні витяжки ретельно всмоктали повітря кімнати. Повітряними оболонками залишилися оповиті тільки люди. Ніби планети.

Що? У шкільних підручниках, кажете, написано щось інше щодо вірогідності того, що все повітря кімнати раптом візьме та і збереться у склянці на столі? Нульова вона – і практично, і теоретично. Всякі там теорії флуктуацій, турбулентність, конвекція, розподіли Максвела молекул за швидкостями врешті-решт… Ну-ну. Ні, шкільні підручники, звичайно, не брешуть. Тільки написані вони для звичайної природи: без специфічних силових полів, що діють на молекули певних типів і в певних напрямах, без різноманітних перетворень інформації в енергію, в порівнянні з якими термоядерний синтез – пшик з не дуже приємним душком.

Нічого не поробиш – Загальна Теорія Поля плюс.

Та і ця «Вакуумна демократія» – досить непогана штука. Корисна. Тільки навряд чи це демократія. Скоріше – презумпція винності для живих організмів і їх продуктів: доведеш, що повітря тобі життєво необхідне, – отримаєш його.

Коротше, подиву реалізаторів виборчого права народу і тих, хто за ними стежить, не було меж. Спочатку відключилася дільниця, потім – «Вакуумна демократія», яку можна включити тільки спеціальною операційною командою з пульта кульки. Тобто, зрозуміло, звичайно, для чого вона була включена: щоб ізолювати присутніх. Але навіщо? Які ще будуть сюрпризи?

І де, до речі, спостерігач від Демократичного Поясу?

Поки Іванов займався припущеннями, до залу увійшли декілька скафандрів. Важких, десантних. Облич за щитками не видно.

– Панове демократи! – прозвучав голос в навушниках присутніх. Цей голос був явно комп’ютером змінений. – Просимо вибачення за тимчасові незручності. Це буквально на п’ять-десять хвилин, поки ми тут дещо підчистимо. Потім свято демократії продовжиться. А вам в цей час бажано не ворушитися і спокійніше дихати. Це у ваших же інтересах. І ваших внутрішніх органів. Адже із цього приводу й анекдот є про те, як розірвали нехороші люди мента в барокамері, а потім і говорять: та, не такі вже вони і внутрішні, ці органи. Демократія – справді, не та річ, за яку варто вмирати…

Мабуть, це був головний, найбільш красномовний із скафандрів, який узяв на себе «роботу із залом». І поки він штовхав цю вступну промову, інші скафандри розбрелися по дільниці і… стали акуратно розкривати комп’ютери, вилучаючи звідти жорсткі диски і замінюючи їх іншими. Абсолютно такими ж.

– Не турбуйтеся, все працюватиме, – заспокоював красномовний скафандр. – Ви ж маєте справу з професійними хакерами, а не з якимись чайниками.

«Проти лому немає прийому, – подумав Іванов. – А проти таких комарів немає шансів ні у однієї державної антивірусної системи. Хіба що – у МВС. Тільки де воно?».

Він би міг, звичайно, скористатися своєю табельною, вже не віртуальною зброєю охоронця, але її пукалка-паралізатор проти їхніх скафандрів, – що плювок. І від віртуальної мало чим відрізняється. Вони навіть не знайшли за потрібне його роззброїти.

– А ви, власне, хто? – подав, нарешті, голос голова комісії, лисина якого рясно потіла. – І що тут відбувається?!

– Свої ми, – відповів все той же скафандр. – Ми тут всі свої. Бо, як ви знаєте, – всі люди брати. І кожен брат робить свою роботу.

І тут голова всіх місцевих виборчих комісій напевно зрозумів різницю між довічним низькопоклонником під всіх вищестоящих і братом. Якому ці самі вищестоящі довіряють, доручаючи більш відповідальні завдання.

– Взагалі-то, ми поки гоп-стоп не замовляли, – буркнув немолодий замголови комісії. І раптом, впізнавши когось в рухах одного з «братів» (а може, просто – блефуючи вирішив на понт узяти), вигукнув: – Митьку! Тарабанов! Ти, чи що? Так тебе ж – знову посадять!

Якщо це і був блеф, то він попав в саму точку: один із скафандрів на декілька секунд завмер.

– Ну, і що тепер? – злорадно продовжував заступник. – Уб’єте всіх?

Після цих його слів жінка, яка сиділа в сусідньому кріслі, – спостерігач від партії «Захист природи натурального Інтелекту від природи штучного» – обм’якла, втративши свідомість.

– Ну, навіщо ж так, – засміявся перший скафандр. – Кровожерно. Нам не за це заплатили. Подивіться, що ви з жінкою зробили. Ми – благородні фальсифікатори, а не кілери якісь. Ну, а за ті бабки, що нам заплатили, декому і відсидіти не гріх. Хоча, це – ще не факт. Ой, не факт!..

До чого ж упевнено вони себе почували. Як там у Жеглова? Моя проти вашої завжди брати буде? Ну-ну. Питання тільки в тому, – де «моя», а де «ваша».

Тут Іванов помітив, що на відміну від захисниці інтелекту активістка «Пори», та сама «Зоя Космодем’янська», непритомніти не збиралася, а самовіддано намагалася подзвонити кудись зі своєї мобілки. Хороша дівчинка.

– Марно б’єш пальчики, дитинко, – зазначив ватажок благородних фальсифікаторів. – Ми всі – тимчасово в зоні.

Вона з серцем кинула свій телефончик теліпатися на шиї і спробувала дотягнутися до столу з комп’ютером. Але рука її відразу побіліла від холоду і стала пухнути, починаючи з пальців. Дівчина зітхаючи відсмикнула її і притисла до губ.

– Не крутися! – шикнув на неї ректор. – Жити набридло? Ви всіх небезпеці піддаєте!

– Я?!! – здивувалася вона.

– Ех, сучасна молодь, – зауважив скафандр, – суцільні прогалини в освіті! Не вивчала всякі там розподіли Больцмана молекул по висоті… в даному випадку – по відстані від твого прекрасного тіла? Не в курсі, що сантиметрах в двадцяти від тебе вже майже вакуум?

– В курсі, – похмуро завірила «Міс-Пора».

– А, зрозуміло – геройством займаємося, значить. Я ж вже, здається, сказав: ніяке виборче право не варте чийогось життя. Тим більше, – такої ручки.

– А ви чого стоїте, колоди тупі?! – Це вона, очевидно, до андроїдів-прибиральників, що завмерли біля стіни. Не до охорони ж! В особі Іванова. – Тут закон порушується! Негайно присікти!

Ага, дзуськи! Андроїди і не ворухнулися. До лампочки їм, м’яко кажучи, недоторканне виборче право. Немає безпосередньої загрози людському життю, причому, як потерпілих, так і злочинців, – і до побачення. Все інше – другорядні спеціальні команди. Відгалуження програм прибирання. Зрозуміло, можна прорахувати вірогідність всіляких шляхів виникнення особистої небезпеки для конкретно узятої людини у випадку, якщо суспільство в цілому імовірно прорахується з своїм вибором через ймовірну фальсифікацію голосів на даній виборчій дільниці… Вже потім з цих шляхів виділити найбільш вірогідні і на основі їх евристичного аналізу приймати рішення про свої подальші дії. Насправді, як говорять досвідчені програмісти, неглючне залізо прораховує все це за галимі долі секунди. Тільки це ж – не якісь там робокопи чи аналізатори з соціологічних центрів. Прості прибиральники. Вони так далеко не екстраполюють.

Та і що вони можуть зробити проти армійських скафандрів? Хто б в цих скафандрах не знаходився, вони прибиральників навпіл переламають. А в тих яка-ніяка програма самозбереження закладена: не копійчані вироби.

– Так, панночці більше не наливати, – сказав ватажок прибульців. – В таких тлінних справах, як вибори, роботи нам не помічники. Тобто, вам. Ну, і нам теж. І вам і нам, коротше. Зовсім я вже заплутався з вами.

– А нащо, власне, такі складнощі, панове бандити? – знову подав голос заступник голови комісії, спостерігаючи за заміною дисків у комп’ютерах. – Не простіше було б видалити з хардів все зайве – та й по всьому?

– Не простіше, – пояснила дівчина. – Інформацію на жорсткому диску теоретично і відновити можна. А коли його просто замінити, тоді вже точно – тю-тю наші голоси. Тупо, але вірно.

– До чого ж приємно має справу з розумними людьми! – констатував ватажок панів бандитів. – Поспішив я, міс, робити висновки про вашу освіту. Приношу свої вибачення. А ви, тату, – грубіяните! Вдруге вже. Перший раз був про «гоп-стоп». Нам хоч і не за це платили, а я візьму, та і відключу вам всю демократію. Вакуумну. Ми всі – люди нервові. На громадській роботі…

– І справді, – сказав голова комісії, – не треба їх дратувати. Ви своє пожили, але тут же ще – діти…

Ну, звичайно. Діти! Він хотів сказати, ректори.

– І ви думаєте, вам щось світить? – заговорила раптом «Зоя Космодем’янська». Вона чомусь більше дивилася на ректора, ніж на чужаків. – Та фальсифікуйте хоч всі дільниці, це все одно нічого не змінить! У суспільстві вже пішли необоротні процеси, воно вимагає змін! І ви ще за все відповісте!!!

А в голові у Іванова так і дзвеніло: «Всіх не перевішаєте! Мільйони нас!».

– Так, знаєш що, дорогенька, підзадрала ти мене вже зі своєю освіченістю. – Скафандр-ватажок рушив до дівчини, а Іванов мимоволі підвівся, хоча, зрозуміло, нічим допомогти він їй не міг. Але скафандр тільки зняв навушники з мікрофоном з її голівки і погладив по ній: – Відпочинь поки. Працювати заважаєш.

Вона намагалася його схопити, стукала по броні кулачками. Але коли він, ніяк не розгніваний цим опором, став просто відходити від крісла, захоплюючи дівчину за собою в безповітряний простір, вона одразу відпустила його руку і знову сіла нормально. Обмежившись, хіба що, вельми непристойним жестом йому услід.

– Отже, панове демократи, – як ні в чому не бувало, продовжував ватажок, – на чому ми зупинилися? А, так на тому, що ми, власне, вже закінчили. Уклалися в шість хвилин.

Скафандри вже упакували в свої сумки зняті з комп’ютерів диски і підтягалися до виходу в окружний коридор. У деяких з них були ще персональні відеокамери і інші записуючі пристрої, відібрані у спостерігачів. А комп’ютери чудово працювали з новими дисками.

– Я ж говорив, що все працюватиме і на вашій роботі наша невеличка чистка ніяк не позначиться. «Вакуумна демократія» зніметься тільки-но ми покинемо корабель. Ну, може, трохи пізніше. Все. Дякую всім, всі вільні.

Ще хвилин п’ять після того, як чужі зникли, нічого не відбувалося. Потім знову дала про себе знати ввічлива система безпеки кульки:

– До уваги екіпажа і пасажирів! Прохання не покидати своїх місць. Проводиться вихід з режиму «Вакуумна демократія» і перехід відсіків у стандартний атмосферний режим. Це може зайняти декілька хвилин. Повторюю… – Після того, як система це повторила, вона ще додала: – Дякуємо за те, що вибираєте системи безпеки фірми «Штурм». Фірма «Штурм» – це сотні оборонних підприємств по всій Сонячній системі, це мільйони замовлень, це – якість, надійність і недоторканність будь-якої території.

– Відключити треба цю довбану рекламу, – пробурчав заступник голови комісії. – Нехай навіть ця послуга і платна.

Ледве чутно працювали компресори, нагнітаючи повітря в залі. І через декілька хвилин можна було приступати до нормальної роботи виборчої дільниці.

– Секторіальне Управління? – зв’язався голова комісії по своєму прямому відеоканалу з органами. Тими, які правопорядку. – Це Двісті сьома виборча дільниця. Голова комісії ректор Шутак. На дільницю здійснено розбійний напад, викрадено диски з голосами виборців.

Його заступник, як і всі інші, зайнявся перевіркою того, що ж власне пропало. «Космодем’янська» при цьому теж кудись люто надзвонювала зі своєї відеомобілки. А в навушнику Іванова прокинувся голос адміна. Який, ясна річ, давно його викликав. І сигнал відповідним органам вже подав. Ну, Іванов йому коротко розповів, що сталося, і на здивування адміна заявив: їх допомога скоріш за все не знадобиться. Але відміняти було пізно – ті вже на підльоті.

А по телебаченню все показували виборчі новини цього дня. Виявляється, ніде ніяких серйозних порушень не спостерігалися: так – агітація окремими громадянами на окремих дільницях, зрозуміло, за опозиційного кандидата, жовто-бузкові стрічки, емблемки на комбінезонах там, прапорці. Звичайно ж, це все – порушення! У день-то голосування!

І лише спостерігач від Демпояса так більше і не з’явився. Напевно, відлетів разом з колегами.

– Так, а… – здивовано сказав заступник. – Що це тоді, власне, було?

– Тю, казна-що! – тільки і змогла вимовити «Зоя». – Довбодятли якісь…

Як виявилось, з комп’ютерів не пропало нічого. Тобто, – ВЗАГАЛІ. Всі голоси за того або іншого кандидата, відомості, протоколи, резервні копії… все було на місці. Жорсткі диски на комп’ютерах були ТИМИ Ж, що і до нападу «фальсифікаторів».

Ніхто нічого не розумів.

Окрім Іванова…

*   *   *

…– Ти мені не допоможеш? – запитав Іванов. – Швидше буде.

– Тобі не вистачить п’яти-десяти годин? – відповів непоказний павучок на стелі. Спостерігач від Ради Хранителів. – Ваших. Можу накинути ще пару десятків. Те, що ти мене перший тут помітив, ще не означає, що тобі можна нахабніти. Я і так роблю те, що, м’яко кажучи, не дуже вітається в Раді – архівую для вас час. Моя справа – просто спостерігати. І робити висновки.

Іванов зітхнув і став витягати з-під крісла свій легкий скафандр, щоб вийти із зони локалізації повітря навколо свого місця.

– Я і за півгодини впораюся, – завірив він. – Просто запарився я вже сьогодні. Як не пронос, так золотуха. Та й хотілося б подивитися, що ви ще умієте.

– Ще надивитеся. Коли вас в Метагалактичну асоціацію розуму приймуть. Ще і набридне.

При  архівації часу в співвідношенні одна секунда до вісімнадцяти тисяч, навіть живі експресивні об’єкти перетворюються на застиглі статуї. «Зоя Космодемьянська», наприклад, так і завмерла, показуючи непристойний жест в спину скафандру-ватажку – саме в цій позиції дільницю застала «архівація». Взагалі-то, дівчину звали Партиція. Саме так: не Патриція, а Партиція.

– Уявляю, як її в школі називали, – сказав Іванов. – Парта, парта! Може, тому вона і стала партійною активісткою.

Він зняв навушник – все одно всі розмови в нім перетворилися на однорідний монотонний гул – і одягся в скафандр. Зрозуміло, відключати «Вакуумну демократію» він не збирався. Багато метушні. Та і навіщо? Потім знову включати? А із спостерігачем Ради він і так поспілкується – через внутрішній зв’язок свого скафандра.

Іванов неквапливо обходив зловмисників, діставав з їх сумок викрадені диски, повертав їх в комп’ютери на місце тих, що поставили «благородні фальсифікатори». А ті, фальсифіковані диски, на яких голосів за опозиційного кандидата було вже разів в десять менше, складав назад їм в сумки. Причому, складав в точності так, як були складені викрадені.

Проти лому, звичайно, немає прийому. Та зате – клин клином вибивають.

– От так ми і живемо, – бурчав Іванов, підсвічуючи собі нашоломним ліхтарем. Підсвічуючи ще і тому, що при такому перебігу часу світло в залі стало криваво-червоним і зовсім бляклим: видиме світло пішло в далеку інфрачервону область спектру, а ультрафіолета і рентгена, які лишилися видимими, було дуже мало. – Нас фальсифікують туди, ми фальсифікуємо – назад. І все туди ж – в МАР пхнемося. А ти хоч звідки будеш, брат за розумом?

– Звідси не видно, – відповів павук. – Сюди від моєї галактики навіть світло ще не дійшло за час існування цього Всесвіту. За горизонтом подій це називається.

– Знаю я, як це називається. Ого! Що, Асоціація така велика?

– Така. Навіть більше.

– Одне мені тільки не зрозуміло: чому це ти допомагаєш нам тут справедливість відстоювати? Тобі-то що? Ще й від начальства, чого доброго, влетить.

– Не влетить. Якщо ти де-небудь по п’янці не розпатякаєш.

– Зрозумів-не-дурень. Могила. Ну, так чому ж?

– Нудно. Вам не зрозуміти, хомо. Це у вас тут проблеми – кого б так вибрати «пастухом», щоб він занапастив усіх хоча б не в одну мить. І при цьому, бажано, не дуже фальсифікуючи результат. Одне одного раз у раз намагаєтесь втопити, але при цьому без суспільства – не можете. Отарний інстинкт, бачте. А у нас… Змайстрував де-небудь в нежилій галактиці собі сонечко із строго заданими спектральним складом випромінювання і температурою, планетку яку-небудь барвисту біля нього зліпив, – і грійся собі на ній в якому хочеш тілі… Балдій. Поки… поки, як у вас кажуть, на стіну від нудьги не полізеш. Або – на простір. Як говорять у нас.

Іванов кивнув.

– Ну, чому ж не зрозуміти? Приблизно так я і уявляв вашу міжгалактичну асоціацію. Могли б і не влаштовувати нам «Мовчання Всесвіту». А потім цих, що лізуть на простір, що, Рада підчищає?

– А ти не іронізуй, хомо, не іронізуй! Ви ще доживіть до наших років, що, судячи з баченого мною тут, – дуже проблематично, тоді і поговоримо. І коли вже поставив питання, попрошу не перебивати. У Асоціацію новачків не так часто приймають. І це у будь-якому випадку – який-ніякий свіжий струмінь, хитання засад. Розвага. Щодо вас, землян, Рада ще вирішує. Будете махлювать, взагалі – у всіх сферах свого життя – не вище за якусь певну межу, – станете нашими Новачками. А ні – до побачення! Залишитеся ще на пару-трійцю сотень років наданими самим собі. А ми тільки стежити будемо, щоб ви не вилазили зі свого зоопарку. Ось я і роблю, що можу.

– Тобто, – фальсифікуєш?! – осяяло раптом Іванова, і він розреготався.

– Та ну тебе.

– Щоб не нудно було!

– І це – вся твоя подяка? – докірливо сказав спостерігач. – Ай-я-яй. Для кого стараємося? Так, гаразд, ти закінчив із залізом? Бачу, що закінчив. Все працює? Тоді займи своє місце і приготуйся: зараз я поверну час в нормальний режим.

Іванов перестав сміятися:

– Хвилинку! Я ще в туалет сходжу.

– Добре вже, – погодився павук і додав, коли Іванов вже виходив із залу: – Тільки там злив не спрацює – вода не потече! Тобто, потече, але коли ти вже будеш давно тут. У розархівованому часі…

Та в курсі Іванов був цих всіх викрутасів. В курсі.

У окружному коридорі він наткнувся на ще одну групу застиглих скафандрів, які, очевидно, чекали колег із залу. Статуї з острова Пасхи напоготові.

Після вбиральні Іванов не зміг перебороти спокусу і не побувати в рубці кульки. І там він побачив милу картину: представник Демпоясу готівкою розплачується з екіпажем. Екіпаж-то всього лиш з двох чоловік – капітан і юнга. Ну, тепер у матросів нема питань. Зрозуміло, і там все було в застиглому вигляді. Навіть готівка, яка особливо спокушала Іванова. Само собою, її чіпати він не став, а вирішив по-іншому помститися цим пройдисвітам-корупціонерам, ворогам демократії.

Так, де в цьому кориті вони гроші тримають? Ага, ось: у каюті капітана сейфик в стіні.

– Іванов! – почув він в навушниках голос павучка. – Нагадую: наше завдання – відмахлювати назад, а не перемахлювати. Було.

– Добре. Ці гроші все одно нафальсифіковані. Як пришли, так і пішли. Вони собі ще намахлюють. Причому, вдесятеро більше. А нам з Іванченком ще кредит заводу виплачувати. За новий корабель. Давай, кажи шифр – я ж тобі не ведмежатник, сейфи зламувати.

– Який шифр? – здивувався спостерігач. – А я звідки знаю?

– Слухай! Кого ти хочеш обдурити? Колися вже давай! Швидше буде. Все одно ж відкрию!

– Ех, земляни. З вами тільки зв’яжися, ви і нас злочинцями зробите…

*   *   *

…Загалом, ніхто окрім Іванова у виборчій дільниці так і не зрозумів, що це було за беззаконня і в чому полягав його сенс. Час у виборця відняти, чи що? Шість хвилин? І ради цього – такі складнощі?!

Ну, може, ще роботи-прибиральники з їх комп’ютерним сприйняттям уловили, що сталося. Та тільки що їм до всього цього людського шахрайства? Їм – лише б повітря в приміщенні було нормальне і температура прийнятна. І щоб чисто було!

А капітана з юнгою чекав ще і вельми неприємний сюрприз…

– Що ж, – якось не дуже впевнено сказав голова комісії, – тоді повертаємося до роботи.

І за декілька хвилин робота демократії знову увійшла до звичайного русла: тут в діловій тиші клацали клавіатури, віртуальна копія дільниці знову наповнилася здивованим електоратом, якому довелося приносити вибачення за тимчасові технічні неполадки, а Іванов так само час від часу ляскав по комп’ютерних комарах своїм делейтом.

А ще через півгодини… він з жалем пригадав свого бізнес-партнера Іванченка.

– До уваги екіпажа і пасажирів! – повідомила система безпеки. – Прохання не покидати своїх місць, влаштуватися зручніше і прибрати всі колючі й ріжучі предмети. Гравітація корабля переводиться в режим «Гравітаційна диктатура». Коефіцієнт при же – Персональний Безпечний Максимум. Дякуємо за те, що вибираєте системи безпеки фірми «Штурм». Фірма «Штурм» – це…

Гравітаційна диктатура. Ось це вже – ближче до теми. Хоча ще правильніше було б назвати цей режим: «геноцид і дискримінація». Адже штучна гравітація поширюється не у всьому кораблі, а тільки в окремих його точках – там, де знаходяться задані об’єкти і суб’єкти. Ті, яких зададуть перед запуском режиму. З сучасною Теорією Поля плюс вже давно і не таке роблять. А цей ПБМ – Персональний Безпечний Максимум – означає, що до тіла застосовується максимально допустима для його фізичних кондицій і біомедичних показників тяжкість. І якщо він з’являється, значить – справа труба. Адже ПБМ застосовується хіба що в спецопераціях по захопленню злочинців. Яких треба знерухомити.

І Іванову з його атлетичною статурою чотири-п’ять же забезпечені. Це спостерігачеві від Ради Хранителів що? Йому хоч вакуумна демократія, хоч гравітаційна диктатура – що плювок в зірку.

– Говорить майор Глос, Секторіальне Управління поліції! – гаркнув гучномовець в стіні біля стелі. – Персоналу дільниці приносимо вибачення за незручності, але нам поступив сигнал про ваше захоплення. Наше завдання всіх зафіксувати, і все перевірити.

– Цим ідіотам що, відміну не натиснули? – простогнала втиснута в крісло Партиція, коли в зал ввалився екіпірований по повній програмі загін спецназу.

Немолодий заступник голови комісії крекчучи розсміявся, а охоронець Іванов, що отримав перевантаження пілота-випробувача, з гіркотою подумав:

«Краще б я урни по домівках тягав! Як Іванченко».

4 листопада 2004 р. – 6 квітня 2005 р.

Миколаїв.


Для тих, в кого з´явилося бажання та є можливість підтримати мою творчість матеріально – відправляйте ваші вільні пожертви сюди:

RAIFFEISENLANDESBANK NOE-WIEN

Vyacheslav Chubenko

IBAN: AT54 3200 0000 1155 5497

BIC: RLNWATWW

.

PayPal: asfaya2017@gmail.com

Дякую!!!

Share on Facebook0Tweet about this on Twitter0Email this to someoneShare on Google+0

You may also like...

By continuing to use the site, you agree to the use of cookies. more information

The cookie settings on this website are set to "allow cookies" to give you the best browsing experience possible. If you continue to use this website without changing your cookie settings or you click "Accept" below then you are consenting to this.

Close