ВІДРЯДЖЕННЯ

 

Розповідь-пророцтво

 Komandirovka

*   *   *

Я б і не помітив цього легкого поштовху, якщо б не знав, що він, по ідеї, повинен був відбутися саме зараз.

Аеробус догнала ним же створена ударна повітряна хвиля: підлітаючи до мети, він вийшов з надзвукового режиму, після чого летів вже практично на бриючому. Для такого польоту йому достатньо було і допоміжних сонячних движків в крилах, тому гул двигуна в салоні, і без того ледве чутний, і зовсім зник.

— Шановні пасажири! – пролунав лагідний голос стюардеси з динаміків в стелі салону. Вона говорила англійською. — Наш політ підходить до кінця. Через кілька хвилин ми приземлимося в міжнародному аеропорту Севастополя. Займіть свої місця, будь ласка! Ваші крісла зараз будуть автоматично переведені на індивідуальний антиприскорювальний передпосадочний режим. Ми дякуємо вам за вибір австралійських авіаліній, сподіваємося, що цей політ був для вас приємним і не втомливим, а також сподіваємося, що ви і надалі будете літати з нами! На все добре!

І вона повторила це повідомлення ще на декількох мовах. В тому числі і російською. Ну і, звичайно, на місцевій державній.

Ну, я-то свого місця і не залишав… Але і втомитися за пару годин польоту теж не встиг. Переліт з Австралії сюди на швидкості в десять Махів — десять швидкостей звуку в земній атмосфері… Зрозуміло, що нудьгувати не встигаєш. Втім, це для кого як.

А внизу з-за хмар проглядала вже синя, блискуча на сонці поверхня Чорного моря і стрімко наповзаюча берегова лінія Криму. З кабіни пілотів напевно були видні вже і вежі аеропорту.

Після посадки літак підрулив до безбар’єрного порту-переходу в будівлю прийому пасажирів, притулившись до нього своїми дверима, і я став за допомогою стюардес пересідати зі зручного адаптованого під мене польотного крісла у свій електровізок. Який теж, втім, автоматично адаптується під мій організм.

Так, деякі хвороби, на жаль, навіть зараз залишаються невиліковними. Добре, що хоч смертельних вже немає.

Одягнувши на голову обруч нейроджойстика і подумки керуючи своєю коляскою, я в супроводі інших пасажирів виїхав з літака в довгий широкий шлюз, який з’єднав салон з будівлею аеропорту,

Паспортний контроль був простою формальністю: службовець навіть не подивився толком на мою фотографію. Про огляд речей і зовсім мови не було — все було перевірено ще в Австралії, в Брісбані. Загалом, я опинився у величезній, багатоярусній, прозорій з усіх боків будівлі аеропорту і став оглядатися в пошуках зустрічаючої сторони. Натовпи народу, голограми всіляких оголошень, які спалахують у повітрі, просторі зали очікування з різноманітними кібер- і голографічними атракціонами, понаставлені по колу кафешки і ресторанчики…
Я забронював номер у «Ластівчиному гнізді» — ні, не в тому знаменитому, що на скелі біля Ялти, просто готель тут, на узбережжі, так називався — і від нього мені й повинні були надіслати асистента-супроводжуючого. Напевно, знову морпіха… Власне, я вибрав цей готель за його безпосередній вихід до моря. А ще – за масажисток з їхнім (цитую рекламку готелю) «нічним, розслаблюючим і заколисливим масажем». Ну, масаж – так масаж! Мені-то — без різниці, як у них тут це називається. Жарт. Дорогуватий готельчик, звичайно, — цілих п’ять еврогривень на тиждень! Але в Чорному морі безперешкодно похлюпатися дуже вже хотілося. Втім, це для кого дорогувато! Точно не для мене!

Так, гаразд, десь тут має ходити табличка з моїм ім’ям… Ага, ось! Сама до мене йде.

— Здравія бажаю! — напівжартома козирнула носителька таблички, наблизившись. — Сержант морської піхоти Катерина Синіцина. Можна — просто Катя і на «ти». Я — ваш асистент на час вашого перебування тут. Ласкаво просимо в Крим!

Вона навіть не запитала про моє ім’я — одразу впізнала, природно. Що ж, мене важко не впізнати…

Приналежність цієї молодої особи до армії видавала хіба що емблемка військово-морського флоту країни на шортах дівчини. А так… Дорогі сонячні окуляри, модний бюстгальтер, тату на передпліччі, намистинка в пупку…

— Так ось які зараз морпіхи… – поволі промовив я, потискуючи їй руку.

— Ой, а то ви не знали! — посміхнулась Катя.

— Ну, стать асистента мене, в будь-якому разі, приємно здивувала. А що, Катерино, ти і масаж будеш робити?

— Ні, для масажу у нас гарніші є.

— Що, ще гарніші?! — здивувався я і мало не додав: «і це — за п’ять євро в тиждень!».

— Ви, я бачу, так і стараєтеся дівчину у фарбу увігнати!..

— «Ти», будь ласка, — поправив я. — І теж — просто по імені. Моє ім’я, я так розумію, ти знаєш?

— А то! Телевізор ми всі дивимося. А де ваш… твій багаж?

Я показав пальцем на свою голову, потім сказав:

— Жарт. Не тільки там. Ще — в рюкзаку коляски і в її нижньому багажнику. Все зі мною, загалом. Я не вибагливий, валіз косметики з собою не вожу…

Так розмовляючи, ми вже прямували до ліфтів, що доставляли пасажирів до метро або таксі і назад. Мені моя тутешня асистентка відразу сподобалася ще й за те, що без труда розуміла мою зв’язану — не зовсім виразну — мову. Втім, курси розуміння вимови хворих людей ось уже років з тридцять в обов’язковому порядку проходять всі жителі Землі. А тим більше, — в армії. Хоча навіщо вони тепер, курси ці, якщо я — останній такий залишився?!
Так, людство, мабуть, і справді  почало розумнішати, якщо знайшло, нарешті, для армії таке ось її застосування. Коли вже воювати давно ні з ким… Та і нічим вже — на щастя.
І тут в моєму правому вусі зазвучала стара добра знаменита «Mutter». Рінгтон видавала намистинка динаміка від мого айпеда, вкладеного в спеціальну кишеню моїх шортів. Я був скрізь на зв’язку зі всім світом… Як, втім, і всі.

— Прийняти виклик! — сказав я айпеду.

— Ну, і де ти? — поцікавилася намистинка маминим голосом.

— Як де? На місці, де ж іще? У Севастопольському аеропорту.

— А чого не дзвониш, не доповідаєш?! Нічого, що матуся хвилюється?

— Ну, по-перше, я як раз збирався дзвонити… — тут я трохи злукавив: не подзвони вона зараз, я б напевно нескоро про це згадав… — А по-друге, все як завжди: долетів відмінно, зустріли по всій формі, прямую до місця постійної дислокації тут — в намічений готель. Чого хвилюватися? Вперше, чи що? Що зі мною взагалі може статися?! Катайся собі спокійно на своїх роликах на Дунай-острові!..

— Робота у мене така — хвилюватися! — заявила мати. — Вперше, не вперше… Ти ж не на роликах в парку катаєшся — пів Землі пролетів!

— А ти в курсі взагалі, що ці сучасні літаки за статистикою – безпечніші за ролики? Ой, не про те ти хвилюєшся! Бачила б ти, якого мені тут асистента видали… — Катерина тільки заусміхалася, кокетливо прижмуривши очі. — Ну, гаразд, потім подзвоню. З Чилі. Будь!
Так, я мав на увазі – саме з країни Чилі. Це, звичайно, був жарт: коли ще та Чилі буде?! Аж через тиждень. До цього ми з нею, зрозуміло, ще сто разів зв’яжемося.

— Ну, ти зрозуміла, хто це був? — це я вже — до Каті.

— М-м-м… дружина?

Це були відверті лестощі. Але дуже солодкі.

— Ні, — відповів я, — дружина б так не хвилювалася: ніколи було б…

Катя засміялася — вона зрозуміла, що я натякаю на анекдоти про чоловіка, який весь час у відрядженнях, — потім зробила висновок:

— Ага, вона б за тобою їздила і стежила!

— Так. А це мама з Відня. Ніяк звикнути не може. Вже п’ять разів облетів Землю, а вона… Та хоч десять, каже! «Робота», бач, у неї така.

— Чув би ти мого тата! З Мурманська. Їй-їй, як ніби я тут — на війні!..

— Зі старшого покоління це, мабуть, ще не так скоро вийде… — пустився я в філософію. — Все якісь підступи ворогів, якусь підставу вишукують навіть зараз — після Єднання і припинення всіх конфліктів! Занадто добре, мовляв, щоб бути правдою!.. А раптом — щось?!.. Як кажуть, важке дитинство, погані іграшки. А ти що, з Мурманська? Мерзнути там набридло?

— Ага, як же! В тій їхній теплиці під штучним сонцем замерзнеш! Перевелася сюди, тому що тут прохолодніше…

…Дивлячись з вагона підвісної одноколійки на грандіозні споруди аеропорту, що нестримно віддалялися, мені так і хотілося назвати це все космопортом!.. Втім, не так вже і далеко воно від істини: на деяких типах невеликих кораблів в космос літають і звідси. Так, поблизу — на МКС-2, на Місяць…

*   *   *

Я лежав на покривалі біля самого прибою. Грівся.

Незважаючи на середину липня і середину дня, вода тут була досить прохолодною. Море «перевернулося», як тут кажуть: холодна вода з глибин раптом піднялася на поверхню. Таке буває зазвичай в прибережних Кримських водах в середині літа… Ну, нічого — зате підбадьорився після зміни часових поясів.

Моя тутешня, прокатна коляска — від готелю — стояла поруч. Я її взяв, бо вона була пляжною (більш пристосованою для подібних місць, ніж моя): широкі пластмасово-гумові колеса, ізольовані від вологи геомагнітні двигун і акумулятори, висувні підводні крила, невеликі гвинти… «Якщо у вас тут такі готелі, — говорив я портьє, коли вселявся в «Ластівчине гніздо», — то які ж тоді санаторії?!». А він мені, в тому ж дусі: «Санаторії, — каже, — не витримують з нами конкуренції». Посміялися, загалом…

Вже через годину-півтори після того, як ми розташувалися і влаштувалися в двокімнатному люксі, я виїхав у цій новій колясці з готелю і по довгому пологому з’їзду попрямував на величезний пляж. Так, така зараз вся Земля…

Безбар’єрна…

Я б міг, звичайно, поплавати і на цьому апараті, але я не з тих, хто постійно сидить у візках. Привіз на берег — і спасибі. А поплавав я — з Катею та з Мемфісом і Курськом. Мемфіс і Курськ – це пара дельфінчиків, які були явно розчаровані, коли я замерз і виліз з води. Мовляв, так швидко?! — всього якусь годину з нами поплавав!.. Онде, досі скрекочуть і бризкають, обсохнути не дають… Зараз, звичайно, вже мало хто без труда і шоку повірить, що колись ці тварини (ну, не саме ці, звичайно, а їх предки) використовувалися у військових цілях. Прив’яжуть до дельфіна вибухівку і накажуть плисти на ворожий корабель. Атакувати. Тварина-смертник, природно: хто ж після такого виживе?! Це практикувалося в тому числі і тут, в Севастополі… Мабуть, нормальному, здоровому розуму важко сприйняти те, що світ колись був настільки божевільним і диким. Що він взагалі може бути таким!

Втім, це все — моя лірика… Чого це я?..

Так, подібна дельфінотерапія, яку я по можливості проводив у різних морях Землі, явно йшла мені на користь: я вже досить пристойно самостійно плавав і ходив у воді. Поки що, на жаль, тільки у воді. Але я сподівався, що з часом зможу не тільки…

Ну так ось, гріюся я собі на сонечку, моя асистентка розповідає дельфінам, що я скоро повернуся поплавати з ними і пропонує зайнятися поки з іншими клієнтами, як раптом чую знайомий радісний вигук:

— Ігоре! Оце так зустріч! Як ся маєш?!

До мене по пляжу наближався, привітно вимахуючи руками, мій давній чорношкірий друг із Йоганнесбурга, Лакі Ланк. Ми з ним ще на Мисі Доброї Надії лазерні пакетні передавачі для чергової тамтешньої Тесла-електростанції встановлювали і тестували… Він зазвичай так мене вітав – українською. Краєм ока я вловив, як Катерина насторожилась і трохи напружилася.

— О, кого я вижу! А ты здесь как? — відповів я російською, коли він підійшов і сів поряд. Потім додав, напівголосно: — І що ж ти так відразу — при кримському морпіхові? Небезпечно!

— Так точно, — підтвердила Катя. — При мені — краще польською. Я її краще розумію.

І вона розсміялася. Весела мені асистентка попалася…

— Знайомтеся, коротше, — сказав я. — Катерина, Лакі — мій колега з ПАР.

— Дуже приємно! А я й не знав, що ти одружився, — продовжував Лакі. На польській.

— Та ви що сьогодні, змовилися всі чи що?! Це — мій персональний асистент-супроводжуючий тут. Поки що. Хоча… ще не вечір. Після всього, чим ми з нею тут займалися…

— Так, все, я пішла звідси! Поки ви тут поговорите, хлопчики, про своє — про дівоче…
І Катя, непомітно підморгнувши мені, пішла по прибою до найближчої прибережної кафешки. Мабуть, щоб принести мені чогось перекусити.

— Вона не образилася? — спитав про всяк випадок Лакі, не до кінця орієнтуючись у нашому гуморі.

— Ні, не звертай уваги, — запевнив я. — Асистенти на пацієнтів не ображаються. Ну, так як же ти тут? Якими променями?

Тут я мав на увазі, зрозуміло, космічні промені. Лакі ж у нас — по них спец.

— Ну, як якими? — він вказав на готель: — Сім зірок та нічний розслабляючий масаж! Жарт. Сюди приїхав, на «Перше світло»…

— І тебе теж запросили?!

Я тут, взагалі-то, і був за запрошенням Кримської астрофізичної обсерваторії на церемонію відкриття двадцятиметрового адаптивного телескопа. Ну, і звичайно, на перші тестові спостереження — «Перше світло» — на ньому. Зрозуміло, що вони не могли мене не запросити. Адже це саме я, незважаючи на не дуже оптимальний астроклімат тут для двадцатиметрівки, переконав Астросоюз у важливості будівництва такого інструменту саме в КрАО. Важливість, насамперед, для всесвітньої мережі аналогічних телескопів, що входять до складу Інтерферометра із понаддовгою базою. Її ланки — також двадцатиметрівки — вже були встановлені на Гавайях, в Тибеті, в Австралії, а також — на Місяці та Марсі.
І об’єкти для перших спостережень — теж я їм вибирав. Ну, тобто, не один я, природно, — у складі наукової комісії… Із ще трьох директорів обсерваторій.

— Ну, тоді у мене пропозиція, — продовжував я: — Їхати завтра в КрАО разом! Не заперечуєш?

— От якраз саме це і я хотів запропонувати! Якщо я, звичайно, вам з асистентом не заважатиму… Гаразд — мовчу! Я тут все одно — тільки переночувати.

— А ти де зараз? Все ще в Гренландії на своїх гамма-телескопах мерзнеш?

— Ні, в Антарктиці вже, на нейтринному працюю.

— Що ж тебе все по холоду носить, сонячний ти чоловіче? — я мав на увазі – чоловік з сонячного, спекотного континенту.

— А, там не холодно, — відмахнувся Ланк, — під льодом і під землею. І потім — додому з роботи літати близько… А ти куди — після КрАО?

— У Чилі — до своїх пятидесятиметрівок. На місце постійної дислокації… В Австралії ж бо все вже налагоджено…

— Постійної! — усміхнувся Лакі. — Еге ж, я бачу. Слухай, ти часом на МКС-2 ще не збираєшся? Або, скажімо, на Місяць?

— Ні, — відповів я і підморгнув: — Я ще не пройшов медкомісію. Може, наступного року — з дельфінячою допомогою…

Тут повернулася Катя і принесла мені дві канапки з ковбасою і айс-каву. І всім — по пиву.
А віддалік, у Севастопольській Бухті, з авіаносців безперервно злітали в небо винищувачі і бомбардувальники… «Хіт сезону» всіх часів для всієї дітвори і смерть кишеньковим грошам будь-яких батьків — ці атракціони. Бо хто ж встоїть перед пропозицією покататися на справжньому — нехай і роззброєному — військовому літаку з цього авіаносця?! Та й який батько зможе в цьому відмовити?!

*   *   *

Наступного дня до КрАО із Севастополя ми вирішили їхати, знову ж таки, на метро. Так зручніше, без перешкод і швидше. Тільки — вже на справжній, глибокій швидкісній підземці.

Спочатку хвилин двадцять — наскільки я пам’ятаю з минулого приїзду сюди — до Бахчисараю, а там — на локалці, безпосередньо в обсерваторію. Локалки — це теж метро, але не таке глибоке — на стометровій глибині всього — і значно «тихіше» і «спокійніше»: щоб не заважати навіть найменшими струсами ґрунту спостереженням на надточних інструментах. Хоча і це, міжміське метро я, чесно кажучи, не дуже-то чув і відчував…

— Хвилин десять, — сказала раптом Катя, коли ми злітали вниз до перону у великому пасажирському ліфті.

— Що? — не зрозумів я і повернувся до неї на своєму візку. Вже на моєму персональному, зрозуміло, — не на пляжному ж в КрАО їхати!

— Десять хвилин потяг до Бахчисарая йде, — повторила Катя. — Не двадцять.

— Так? Але було ж двадцять у минулому році.

— В цьому — новий пустили. Швидкісний.

— Ого! — вставив Лакі. — У вас тут що — вже й метро надзвукове?

— Ні, — пояснив я, — на надзвуковому — з пару хвилин всього їхали б! Рахувати розучився, чи що? Відстані не ті – не Сибір і не Гімалаї…

Так, катався я і там в метро… Тобто, в Гімалаях. Ну, і в Сибіру теж. Випереджати звук під землею — те ще відчуття!..

Стулки ліфта відкрилися, і ми опинилися на величезному гладкому пероні шириною метрів п’ятдесят, уставленому м’якими сидіннями, до якого з двох сторін і з протилежних напрямків підходили поїзди. Високий білосніжний звід приміщення станції підпирали масивні поліровані колони. У повітрі, яке нагніталося на півкілометрову глибину, стояв запах кримських квітів і м’яти… Ну і, звичайно, з’являлися раз за разом всілякі розважальні та інформаційні голограмки для людей, які очікують свого поїзда.

І поки ми чекали на свій, почали передавати новини. Прямо з Москви, з місцевої столиці. Перший канал Громадського Телебачення, Останкіно… Звісно, — на місцевій державній мові цієї країни. Може, і за це я колись у Москві на міні підірвався, коли знешкоджував залишки останньої Компанії. Тієї самої, яка поставила-таки світ на межу ядерної катастрофи, після чого і відбулося об’єднання, нарешті, провідних країн Землі, які опам’яталися… Єднання…

«Сорокарічна луна», як любить ці залишки називати преса. Вже зібрали тоді мене, як змогли… І довелося мені із саперів перекваліфікуватися у астрономи… А що?! Астрономія все одно була моєю другою професією!..

Ні, ніхто нікого не завойовував і ні до чого не примушував! Так вже давно ніхто не робить. Просто так вийшло. З державною мовою тут. Тому що маятник, він же може гойднутися і в іншу сторону… А море — перевернутися…

Словом, на голографічному екрані з’явилася останкінська студія і двоє ведучих в ній. Першим почав говорити чоловік:

– Добрий день, шановні телеглядачі! Ми розпочинаємо з Москви новини нашої неоглядної батьківщини та світу. У студії для вас працюють Роман Скрипін і…

– Тетяна Даниленко, вітаємо!.. – продовжила жінка. Продовжила також українською.

24 березня 2014 р. Відень.

  


Для тих, в кого з´явилося бажання та є можливість підтримати мою творчість матеріально – відправляйте ваші вільні пожертви сюди:

RAIFFEISENLANDESBANK NOE-WIEN

Vyacheslav Chubenko

IBAN: AT54 3200 0000 1155 5497

BIC: RLNWATWW

.

PayPal: asfaya2017@gmail.com

Дякую!!!

Share on Facebook0Tweet about this on Twitter0Email this to someoneShare on Google+0

You may also like...

By continuing to use the site, you agree to the use of cookies. more information

The cookie settings on this website are set to "allow cookies" to give you the best browsing experience possible. If you continue to use this website without changing your cookie settings or you click "Accept" below then you are consenting to this.

Close