ДІВЧИНА З МІСЯЦЯ

Devushka_s_Luny

Кібербувальщина

– Мама. Мам-ма! – роздратовано говорив я в відео-чаті. – Я не на Північний Полюс їду, і не в голодний край. Там у мене буде все, крім заслужених канікул.

– Так вже і заслужених, – зауважила мама. – Гаразд, добре вже, не прибідняйся. Місячна практика піде тобі тільки на користь.

Вічно я кудись влипаю. Чи вступаю. Це вже кому як подобається. Для початку я примудрився провалити літню сесію в Оксфордському Юридичному Коледжі. І на першому ж курсі. Комп’ютер – не викладач, його не умовиш. Наді мною нависла недвозначна загроза висилки на батьківщину, де мене тут же призвуть у нашу доблесну армію або на таку ж, як і вона сама (армія, тобто), безглузду альтернативну службу заради якої я повинен буду продати душу дияволу (чи хто там у них на чергуванні) і надати безліч довідок, що мої релігійні переконання не дозволяють стріляти в людей.

Все це мені аж ніяк не усміхалося, у всякому разі, не для цього ми збирали гроші на навчання. Тому довелося екстрено вляпатись… перепрошую, вступити в будь-який вуз, який ще не закінчив набір. Так я вляпався у Місячний Університет Природничих Наук (той, що знаходиться на Місяці) на спеціальність астрофізика – просто там був найменший конкурс. Як з’ясувалося пізніше, маленький конкурс зовсім не надає солодкого життя. Але це вже зовсім інша історія.

А поки що, провчившись рік в цьому універі і зістригаючи сиве волосся після кожної сесії, я, знову-таки, влип у практику на глухій гірничодобувній базі на зворотній стороні Місяця. Офіційно це звучало так: “Практика управління роботизованими системами в ближньому космосі”.

Коли-небудь я їм пригадаю ці зворушливі проводи. Тільки-но вийшовши з кабінету проректора, я натрапив на струнку шеренгу моїх одногрупників. Хтось наспівував похоронний марш, а староста Сіт Дрейк (а я йому ще давав списувати) поклав мені на плече руку і урочисто промовив:

– Ми всі хочемо, щоб ти знав: твоя героїчна жертва не буде марною, і твій світлий образ назавжди залишиться в наших серцях. Ура героям!

– Ура! Ура! Ура! – коротко підхопили інші.

– Хто сказав “ікра!”? – демонстративно насторожився Сіт.

– Сподіваюся, що моя жертва дійсно не буде марною, – єхидно озвався я. – І вам, тунеядцям, недовго доведеться прохолоджуватися на Гавайях. Дійде черга і до вас.

Коли ми підлітали до “Гірничодобувного комплексу – 305”, його округла металева верхівка, що виглядала з-під поверхні, здавалася крихітною одинокою оазою в пиловому Морі Москви, відразу над яким починався безкрайній чорний космос.

Серед незліченних немиготливих зірок сліпуче блищало Сонце. Загалом, звичайний місячний пейзаж за винятком одного – на небі не було звичної Землі, яка гордо висить практично завжди на одному місці (ну, якщо не враховувати таку тонкість, як лібрація): з цього боку Місяця її не було видно.

Навіть зв’язатися з нею звідси можна було тільки через далекі супутники, які висять по обидві сторони Місяця на його орбіті (у так званих точках Лагранжа), що вдвічі збільшувало тривалість розмови і, відповідно, плату за неї. І навколо ні душі, найближче поселення було в шестистах п’ятдесяти кілометрах звідси.

– Ти не дивись, що вона така маленька, – сказав мені технік, коли наш “шаттл” вже опускався на поверхню. – Це тільки верхівка айсберга. Внизу, починаючи з десяти метрів під землею, цей айсберг своїми тунелями і шахтами тягнеться на п’ятнадцять з гаком миль.

– І що, скрізь роботи? – поцікавився я.

– Точніше, роботизовані верстати. – Технік пригладив свої руді вуса і гордо посміхнувся. – І всі вони строго виконують тільки їх індивідуальні функції і, природно, ніколи не покидають своїх місць.

– Ну, так що я конкретно повинен буду робити?

– А нічого. Знай, спостерігай за показниками видобутку і плюй в стелю. Ну, чим не канікули?

 – Ну, звичайно, – зітхнув я. – А видик хоч там є?

– І “видик”, і диски до нього, і Інтербачення з бібліотекою… Та ти не бійся, тижнів за два ми до тебе навідаємося, смачненького привеземо…

– І нові відеодиски, – додав я.

– Та й відеодиски, – засміявся технік. – Бажання клієнта для нас закон.

– Хоч поговорити там буде з ким? – не вгамовувався я.

– Н-ну, буде з ким поговорити…

Більше він не сказав ні слова, тому що “шаттл” своїми спеціалізованими шинами торкнувся злітної смуги і посилив реактивне гальмування.

Тільки коли я вже одягнувся в скафандр і стояв біля виходу, він поплескав мене по плечу і сказав:

– Ну, давай, не нудьгуй. Та онде, до речі, і твій напарник.

Я глянув в ілюмінатор і побачив, що до човника від найближчої скелі рухається самотній виблискуючий на сонці скафандр.

Я навіть здригнувся від несподіванки, коли, спустившись по трапу вниз і йдучи йому (скафандру) назустріч, почув у навушниках приємний жіночий голос:

– Ласкаво просимо на “Базу – 305”. Сподіваюся, вам тут сподобається.

“Так-так, – подумав я, – виходить, це не напарник, а напарниця… Тим краще”. А вголос сказав, проводжаючи поглядом злітаючий “шаттл”:

– Що ж тут може сподобатися, у цій глушині? Хоча…

Я окинув вивчаючим поглядом її скафандр. Природно, ніяких частин тіла я побачити не міг, навіть обличчя крізь тоноване скло.

Єдиними факторами корозії в практично безповітряному місячному світі були космічні промені і метеорити. Сліди діяльності мікрометеоритів – сантиметрові кратерки, дрібні ямки, виїмки, борозенки – суцільно всівали курну поверхню і були навіть на каменях. Якби не наші кроки, які ненароком руйнували деякі з них, ці кратерки і ямки в майже абсолютному вакуумі могли б зберігатися невизначено довго. Втім, як і сліди від наших черевиків.

Ось такі безглузді думки постійно лізуть мені на думку, як тільки я опиняюся на безповітряній поверхні. Я струснув головою: “Гей, хлопче! Лекції вже скінчилися, ти на канікулах”.

– Скільки ще до бази? – раптом запитав я.

– Приблизно сто шістдесят метрів, – почулася врівноважена відповідь.

– Тоді останній, хто добіжить, складає скафандри!

І я кинувся вперед, роблячи гігантські кроки у малому тяжіння Місяця. Тільки біля самого перехідника під великий темно-синій купол, захекавшись, я розгублено озирнувся. Моя напарниця, як ні в чому не бувало, спокійно йшла позаду, може, лише трохи прискоривши крок.

– Ти чого? – не зрозумів я.

– Що “чого”? – перепитала вона.

– Ну, чому ти не побігла?

– Тому, що в цьому немає сенсу, – спокійно відповіла вона, відкриваючи шлюз. – Скафандри складати все одно мені – тільки я знаю, куди їх складати. А витрачати свою енергію на дитячі забави мене вже давно не надихає.

Чесно кажучи, спочатку я вирішив, що маю справу із занудою років тридцяти – тридцяти п’яти. Але буквально через хвилину моя омана повністю розвіялася. Коли в тамбурі встановилися прийнятні для життя параметри і я зняв свій гермошолом, то ледь не випустив його з рук після того, як моя супутниця зробила те ж саме. Я буквально остовпів від відчайдушної краси, що казна-звідки взялася в цьому мертвому світі.

На плечі впало густе темне волосся. Брови півмісяцем над бездонними світло-блакитними очима, виразно обведеними чорними віями, практично ідеальний європейський ніс і неповторні губи, червоний колір яких, напевно, був теж природним. Її приголомшлива, бездоганно гладка шкіра була трохи засмаглою, а злегка овальне обличчя не містило жодної риси, жодного штриха, здатного внести дисгармонію в цю сліпучу красу, яку тільки підкреслювали фіолетові малесенькі сережки у вухах за останньою молодіжною модою. Загалом, технік явно багато чого приховав, натякаючи про якогось співрозмовника.

Коротше кажучи, після того, як до мене повернулися дар мови і здатність рухатися, я театрально закрився від неї рукою і пробурмотів:

– Я безнадійно засліплений вашою красою… Можна взнати ваше ім’я, прекрасна незнайомко?

– Нереїда.

Дівчина ледь помітно посміхнулася.

– Так, ім’я хоч і рідкісне, скажемо прямо, але нітрохи не гірше за зовнішність: одна з чарівних дочок Посейдона.

– Швидше, один із супутників Нептуна, – поправила вона, знімаючи скафандр і забираючи його в спеціальний контейнер в стіні. – Мої тато з мамою – астрономи. Обоє.

Її тіло, одягнене в облягаючий сіро-зелений комбінезон з невеликим декольте і жовтою нагрудною емблемою зліва, було таке ж немилосердно чудове – тонка талія, ноги від вух… загалом, стандартний набір геніального твору природи. А її рухи були неповторно граціозні і дуже точні.

Вона виявилась приблизно мого зросту і, очевидно, такого ж віку. Я, звичайно, не експерт в області жіночої краси, але якщо десь і існував абсолют цієї краси, то зараз він був переді мною! Це я готовий стверджувати перед будь-яким екзаменатором. Професіонал би в даному випадку сухо сказав: “Все при ній, і нічого зайвого”. Словом, висловлюючись по-сучасному, я опинився наодинці із супермоделлю. Тепер я вже не шкодував про свою практику.

– А їхня красуня-донька, значить, обрала почесну професію рудокопа, – почув я свій голос, іронізуючи вже за інерцією.

– Ну, по-перше, це тільки практика. А до того ж, ми не зобов’язані завжди дотримуватися династії. А мені, до речі, можна взнати ім’я мого романтичного напарника, цінителя чужої краси? І потім, ви самі знімете скафандр, чи вам допомогти?

Тільки зараз я помітив, що досі спромігся зняти тільки шолом.

– Дозвольте відрекомендуватися, – сказав я, поспішно звільняючись від скафандра. – Багатостраждальний студент другого курсу МУПНа за спеціальністю астрофізика Дмитро Айвазов. Але лекції з релятивістської астрофізики читати не збираюся, так як і сам хотів би їх забути.

– Ну, по-перше, якщо я буду кожного разу повторювати ваше повне ім’я, то наші розмови ризикують стати дуже затягнутими…

– Можна просто Дмитро, – швидко вставив я.

– …а по-друге, лекції з релятивістської астрофізики, які мене зовсім не лякають, вам навряд чи дозволять забути. Сюди, будь ласка. – Вона відкрила контейнер для мого скафандра.

Ми довго йшли по довжелезному коридору, тому що Нереїда докладно пояснювала мені призначення кожної з численних кімнат, що виходять у нього. А я просто жер її очима.

– І, нарешті, наші приватні кімнати одна навпроти одної, – резюмувала вона, коли ми опинилися в кінці коридору. – Запам’ятав, чи провести ще раз?

– Та на свою пам’ять я поки не скаржуся, але за вами я б не проти пройтися ще пару разів, – зобразив я надмірну середньовічну галантність. – Втім, у своїй захоплюючій розповіді ви випустили з уваги одну дуже пікантну подробицю. А саме – приміщення для задоволення функціональних потреб організму.

– Ну, що ви, сер, я й не думала випускати цю найважливішу інформацію, – продовжила дівчина у тому ж дусі. – Просто ми тільки зараз до них підійшли.

І вона вказала на двері в останній стіні коридору з табличками «М» і «Ж». Поруч були двері до ванної та душової кімнат.

Потім потекли дні, зрозуміло, земні, під час яких, власне, і стали відбуватися події, що складають суть моєї розповіді. Звичайно, може у когось вона викличе іронічну посмішку, а у когось дикий регіт, але мені, зрештою, виявилося зовсім не до сміху.

У цьому закутку безповітряної пустелі, куди можна було засилати каторжників, не побоюючись, що вони втечуть, було зроблено все, щоб не померти з нудьги. Ґрунтовна бібліотека з прямим виходом у Глобальну Комп’ютерну Мережу і Інтербаченням містила безліч книжок, відеофільмів і комп’ютерних ігор на будь-який смак.

Також були басейн, спортзал, сауна, прекрасна їжа, нарешті, яку готували все ті ж роботи. Спочатку я навіть здивувався: це все на якійсь гірничодобувній базі? Але дуже швидко зметикував, що три види залізної руди, збагаченої золотом, – товар майже стратегічний. Тільки потім я зрозумів, що все це було тут накручено не стільки з-за руди, скільки для того, щоб обдурити когось на зразок мене.

Словом, ось так я і жив, прохолоджуючись у басейні, граючи на комп’ютері і прокручуючи видик, встановлений прямо в моїй кімнаті перед величезним ліжком. А вже як я харчувався і які делікатеси пробував… Про це краще помовчати. Приклад повної відключки і розслаблення. Щоправда, пару разів я намагався контролювати показники видобутку, але незабаром облишив і це заняття. Все одно у Нереїди воно виходило краще.

Однак усе це зовсім не головне. Головне – моя неповторна напарниця, дівчина, яка була моєю повною протилежністю. Вона працювала, не покладаючи рук, знехтувавши будь-які розваги і відпочинок.

Якось я навіть поцікавився, чи спить вона взагалі, і крадькома зазирнув у її кімнату. Кімната була в такому ідеальному стані, ніби в ній ніхто не жив. І в той же час у нас з Нереїдою була повна психологічна сумісність. У нас практично ніколи не було ні єдиної розбіжності. Незважаючи на свою добровільну каторжну працю, вона завжди знаходила час для того, щоб побути зі мною, поговорити, вислухати. Причому, завжди, коли я тільки виявляв бажання! Здавалося, вона просто дає мені те, що я хочу.

– Послухай, Нер, – якось спитав я, коли ми разом вечеряли, як в ресторані (вважалося, що це я її запросив), – я тебе часом не експлуатую?

– У всякому разі, мені по душі така експлуатація, – як завжди серйозно і спокійно відповіла вона. – Компанія розумної людини – це завжди приємно.

Це були лестощі чистої води, але сказані настільки аксіоматично, що я просто розтанув.

Так пролетіли два тижні. Сонце все так само сяяло над місячною поверхнею, правда, вже ближче до заходу. Вже прилітав «шаттл» з новою їжею, відеодисками і похвалами начальства за відмінні показники видобутку під час нашого чергування. Поступово я зрозумів, що настільки прив’язався до Нереїди, що навряд чи витримаю навіть добову розлуку з нею. Як зазвичай кажуть в таких випадках, «ми були просто створені одне для одного». Тим більше, що за вищевказаний час, я вже не пам’ятаю, коли саме – щасливі часу не відчувають – стався ще один епізод, який мені не забути ніколи, як би я не намагався.

Якось ми пішли в кіно. Знову ж таки – так вважалося, хоча тривимірна відеотека була повністю під нашим контролем. Але ж справа не в цьому. Справа в усвідомленні того романтичного факту, що ми разом пішли в кіно!

Я вже давно не стежив за сюжетом, здається, то був бойовик на тему «всеперемагаюча любов, наркомафія і гори трупів у церкві». Я вже взагалі нічого не бачив навколо. Вона… Її еластична тепла шкіра, запах парфумів… Все це було настільки близько до мене… Моя рука вийшла з покори і непомітно обняла її. Нереїда і оком не повела, все так само дивлячись на екран, правда… правда, її голова опустилася на моє плече. А коли фільм закінчився, з-під контролю вийшов і мій язик.

– А ти можеш зняти… це?..

Я здригнувся, почувши власні слова, а вона, блиснувши очима, з готовністю потягнула блискавку свого комбінезона.

– Тільки не тут, – вже свідомо сказав я. – Є краще місце… Наприклад, моя кімната.

Добре, що я присів на ліжко, коли з неї, як у сповільненій зйомці, спав одяг. Я мало слиною не захлинувся і, перебуваючи у півсвідомості, зазначив, що це була не просто «супермодель» – це було щось більше!.. Якщо «щось більше» взагалі можливо.

Це була сама приголомшлива земна ніч мого життя, проведена на Місяці. Зі мною, звісно, можна сперечатися, але навряд чи хто-небудь коли-небудь взагалі відчував щось подібне. Наступного дня я був наче заряджений термоядерною енергією, ніби й не було безсонної ночі.

У крові вирував адреналін, а в голові – нестримне бажання творити і літати. Але любов як наркотик – звикання стовідсоткове, і чим більше отримуєш, тим більше її потребуєш. У всякому разі, так було зі мною. І в кінці кінців я безпорадно усвідомив, що не зможу витримати без неї і години.

Паралельно з цим почуттям поступово зі мною почало відбуватися ще дещо. Власне, з точки зору психіатра це цілком природно. Чого не скажеш про точку зору змученого студента… Коротше кажучи, від неробства я став відчувати власну неповноцінність, навіть ущербність.

Я почав знову включатися в роботу, знову почав стежити за показниками видобутку, вирушати з Нер в шахти з контрольними обходами… І віддаю себе за це на суд світового студентства. Але суд, сподіваюся, справедливий. Втім, на своє виправдання я можу сказати, що не стільки слухав її лекції про будову цих гірничодобувних верстатів, скільки дивувався, як вона все це пам’ятає і навіщо їй це треба.

Хоча коли я дізнався, що частково вона сама будувала цих роботів, всі питання відпали автоматично. А даремно. Втім, як відомо, закохані страждають ще й вибірковою сліпотою.

Як би там не було, моя практика невблаганно наближалася до кінця, а ця історія – до розв’язки. А я все не наважувався сказати своїй напарниці самого головного, хоча розумів, що (якби обійтись без штампів?) наша розлука буде вельми несприятливою для мого фізичного функціонування.

І коли до кінця нашого терміну залишалася доба (завтра повинен був прилетіти “шаттл”), я нарешті зважився. Хоча, якщо б я не зважився, може, ця розв’язка була б не такою болючою.

Але, як казали древні філософи, а сучасні мовчки кивають, – що було, того не повернеш.

Загалом, я тоді знайшов Нереїду в посту управління базою. «Міс досконалість» уважно дивилася на оглядові телеекрани, що передають весь вміст шахт.

– А, ось ти де, – сказав я і нерішуче додав: – Послухай, нам треба серйозно поговорити.

Мої щоки чомусь запашіли, а вона як завжди непроникно-спокійно сказала, не відриваючись від одного з екранів:

– Звичайно-звичайно, Дмитре. Тільки, якщо не заперечуєш, давай поговоримо по дорозі: з дев’ятим верстатом на четвертому рівні щось скоїлося, зовсім перестав працювати.

Ми спустилися у вантажному ліфті на четвертий підземний рівень і нашою фірмовою «місячною» ходою, – така граціозна пружна хода виробляється у всіх, хто тривалий час живе на Місяці, – попрямували довгим коридором шахти. Дрезину брати не було сенсу – верстат знаходився зовсім близько. Широкий довгий тунель з одного боку з масивними опорами і тротуаром, з іншого – з рейками,  по яких зрідка безшумно проїжджали автоматичні вагонетки (звуки у вакуумі не поширюються), в цілому був не освітлений. Але вздовж всієї стіни під стелею тяглася труба із скловолокна, частина якої, безпосередньо над нами, постійно світилася. Це світло супроводжувало нас автоматично. Місця розташування механізмів були висвітлені додатково.

Крім вакууму і холоду ніякі мікрометеорити або космічні випромінювання тут не загрожували.

Тому наші скафандри були полегшеними – герметична слабкотеплоємна тканина трьома шарами, внутрішній з яких з підігрівом. Ми вже пройшли по магістральному тунелю і звернули в коридорчик поменше, що відгалужувався від нього, де і знаходився поламаний станок, а я все ще не знав, як почати розмову. Хоча вже тиждень продумував цю промову.

– Здається, ти щось хотів мені сказати, – нагадала Нереїда.

– Так-так, зараз. Ти, напевно, й сама помітила, що зі мною діється останнім часом. Я маю на увазі, що надзвичайно прив’язався до тебе. Більше того, за цей місяць ти мені стала дуже близькою. І взагалі, я багато чого зрозумів за цей місяць… Я ще ніколи не зустрічав таку дівчину, таку людину, як ти, яка поєднувала б у собі стільки позитивних якостей. І думаю, що більше ніколи не зустріну. Коротше кажучи, всі мої почуття до тебе інакше, як любов’ю не назвеш. Причому настільки сильною, що я й уявити не міг можливість такого! І я просто не знаю, як зможу розлучитися з тобою… Я, звичайно, розумію, що нам ще зарано говорити про шлюб, але… але ми могли б і далі бути разом… Ну, ти мене розумієш.

– Ти мені дуже подобаєшся, – проговорила вона, – але…

– Але, що? – насторожився я.

– Все не так просто, Дмитрику.

Її прекрасне обличчя залишалося таким же спокійним, а от голос, здавалося, ледь помітно здригнувся. Втім, це цілком могла глузувати моя збуджена нервова система.

– Тобі все пояснять, коли ми повернемося до Університету. Ну, що тут у тебе, Дев’ятий? – додала вона, коли ми підійшли до верстата.

Це був агрегат, що стояв біля стіни і віддалено нагадував величезну газонокосарку або косарку комбайна. Його п’ять потужних ковшів, які прорили в стіні порядну нішу, завмерли у напіврусі. Подвійна рухома стрічка виходила з нього і ховалася за поворотом коридору. Одна її половина доставляла породу до оброблювального і сортувального верстата, інша – поверталася назад порожньою. Але це був робот, який ще цілком усвідомлював себе. Тому у наших навушниках почувся виразний механічний голос:

– Надмірна концентрація пилу, що осів на деталях, викликала блокування розподільної схеми.

– Так, подивимося, – сказала Нер і, пробігши пальцями по маленькому боковому пульту управління, відкрила задню кришку верстата. Потім вона відкрила вшиту в скафандр сумку з інструментами.

А я став біля стіни з невеликою тріщиною, що йшла від верстата. Я не надав цій тріщині значення.

– Так я і знав, – награно-розчаровано промовив я. – Ти заміжня і мене чекає довга болісна розмова з твоїм вільно мислячим єдиним…

– Ти з глузду з’їхав! – усміхнулася Нереїда (можу заприсягтися, за все наше знайомство я чи не вперше побачив її посмішку, яка була настільки ж неймовірна, як і все інше). – Я взагалі не з тих, хто виходить заміж.

– Будь ласка, – з ентузіазмом сказав я. – Мені це теж не важливо. Я лише хочу бути з то…

І тут настала приголомшлива розв’язка. Нереїда щось замкнула верстаті і той судорожно сіпнувся. Його ковші з силою вдарили у стіну і тут же знову завмерли.

– Бережись! – крикнула Нереїда, і через якусь частку секунди я відчув її сильний поштовх, який відкинув мене метрів на десять убік.

Але сама вона вже не встигала ухилитися від частини падаючої стіни. Я тут же схопився на ноги і кинувся до неї, істерично волаючи щось нечленороздільне. У неї було розбито лицьове скло скафандра. Для будь-якої людини в вакуумі це означало миттєву смерть. Звичайно, будь-яке пошкодження лицьового щитка будь-якого скафандра тут же викликало блискавичне опускання запасного скла, з автоматичним видаленням пошкодженого. Але що коли цьому опусканню заважає камінь, що застряг в шоломі?!

І раптом я завмер на півдорозі і онімів.

Я став задкувати.

Я притулився спиною до стіни.

Я не знав, що й думати.

Нереїда поворухнулась, підвелася, струшуючи з себе породу, і першим ділом опустила запасне скло свого шолома! Потім вона підійшла до мене, уважно подивившись мої осклянілі очі. Вакуум ніяк не позначився на її обличчі, хіба що воно трохи зблідло. Вона взяла мене за руку і безпристрасно промовила:

– Підемо на Базу. Я тобі все поясню.

Я погано пам’ятаю, як добрався до своєї кімнати, так само як і все її белькотання по дорозі. До моєї помутнілої свідомості дійшло, що вона – робот. Робот! Ро-бот!!! Закрившись в кімнаті, я не подавав ознак життя вже до наступного дня. Незважаючи на стукіт у двері і мелодійний благаючий голос:

– Дмитре, відкрий. Дмитрику. Я тобі все поясню…

Чорт би всіх їх забрав – я полюбив робота! Нереїда. Звичайно! Людину б так не назвали. Бездоганний математичний мозок. Ідеальне тіло. Надлюдська працездатність. О, який же я був сліпий!.. Ганьба тобі, студент.

Я відчинив, тільки коли почув за дверима суворий голос техніка:

– Айвазов, відчиняй!

Я вже зібрав всі свої нечисленні речі, навів у кімнаті ідеальний порядок, відзначив відсутність у полі мого зору Нереїди і, не кажучи нікому ні слова, полетів.

Звичайно, потім були довгі жваві пояснення… Пояснення того, що це були польові випробування експериментального робота моделі «Нереїда», розробленого Массачусетським Технологічним Інститутом спільно з кафедрою Кібернетики МУПНа.

Що цей андроїд буде призначений для тривалих космічних польотів і для служби на автоматизованих станціях в далекому космосі, де не потрібна присутність багатьох людей. Що цей робот автоматично підлаштовується під психологічний тип свого господаря-людини і нервових зривів у людей вже ніколи не буде. Просто психологічна напруженість принципово виключена. І, незважаючи на те, що цього разу через непередбачений випадок нервовий зрив все ж стався, в цілому результати експерименту перевершили всякі очікування.

Це все, звичайно, дуже мило і цікаво. Але мені від цього було не легше.

– Та зрозумійте ж, містер Айвазов, – говорив ректор, пурхаючи переді мною по своєму кабінету. – Ми не могли нічого вам сказати. Так було задумано. Чистота експерименту і так далі, ну, ви і самі це повинні знати (що за гнилий натяк на мою успішність?). Зрозуміло, ви маєте право подати в суд на організаторів експерименту за втручання у ваше приватне життя (не уявляю, навіщо він це сказав, напевно, згадав, що я колись вчився на юриста). Але повірте моєму досвіду (його досвіду?!), це не принесе користі ні вам, ні їм. Розголос усіх виставить в незручному світлі. Само собою, вам зарахується ця відмінна практика і… якщо хочете, для відшкодування вашої моральної шкоди ми могли б просто подарувати вам цього робота.

Я аж підстрибнув від несподіванки.

-За практику, звичайно, спасибі, – кажу, – але ЦЕЙ робот мені не потрібен. Я більше не хочу бути піддослідним кроликом. Втім, і в суд на вас ніхто подавати не збирається…

Я був не з тих, хто при першій же образі все рубає з плеча. Зрештою, я розсудив тверезо (благо набрався цього у Нер) і вивів для себе три пункти.

Перше – на учнях завжди проводяться експерименти. Друге – мені все одно тут вчитися ще чотири роки. Ну і, нарешті, я повинен бути задоволений, що у свої юні роки вже згодився науці. Нехай навіть таким, м’яко кажучи, незвичним чином.

Однак від своєї нав’язливої групи я, звичайно ж, не зміг приховати цю мою пригоду.

*    *    *

І ось я сиджу в тіні пересувного бару на спекотному пляжі Санта-Моніки, потягують свій «манго». Кудись запропастився Сіт, який відійшов на хвилинку, а мене чомусь не полишало відчуття, ніби за мною хтось спостерігає. Ага, ось і Сіт. І здається не один… З ним була дехто – «все при ній і нічого зайвого». І одягнена вона була по обстановці: дві смужки купальника і чорні окуляри. Вони йшли звідкись з іншого кінця пляжу.

Але що це?! Я раптом аж підскочив, хоча після Місяця моє тіло було ще невиправдано важким. О ні, вони не можуть так зі мною чинити! Та ж приголомшлива фігура, ті ж темні локони, що розвіваються на вітрі. Жарти жартами, але ж і міру знати не завадить! Коли вони наблизилися, сумнівів не залишилося – з Сітом йшла моя Нереїда.

– Що, вам вже Місяця мало? – невдоволено запитав я, коли вони підійшли.

– Охолонь, старий, – посміхнувся Сіт і поклав руку мені на плече. – Твоя група не тільки жартувати та глузувати вміє. Ми тут провели невелике розслідування, особливо наші сентиментально налаштовані дівчата, і ось результат. Дозволь представити – Камілла Стенфордт, природний прототип Нереїди, власною персоною.

Я повільно знову сів на стілець. Вона зняла окуляри і простягла мені руку – і я знову потонув у цих блакитних очах. Але ж я був упевнений, що в природі такого не існує!

– Триста сімдесят шість помножити на чотириста п’ятдесят сім? – невпевнено пробурмотів я. – Тільки швидко.

– Сто сімдесят одна тисяча вісімсот тридцять два, – серйозно відповіла вона знайомим  чарівним голосом. – Послухайте, юначе, невже ви думаєте, що коли б я цього не вміла робити, то створила б такого робота на одній з курсових. Як бачите, хороші зовнішні дані і мізки – не завжди несумісні.

Вона присіла поруч зі мною і постукала долонею по стійці бару:

– Кока-колу, будь ласка. Власне, я давно хотіла з тобою познайомитися особисто, хоча заочно вже півроку знайома. Але все не наважувалася з морально-етичних міркувань, – вона надпила кока-колу і перевела погляд на Сіта, – поки мене не знайшли і не переконали.

– Ну, я, мабуть, вас залишу, друзі? – сказав Сіт і зібрався йти. – Тільки не сваріться.

– Звичайно, Сіт, – сказала Каміла. – І передайте всім, що ми вже як-небудь обійдемося без їхнього спостереження.

Я гнівно подивився на старосту і той поспішив ретируватися, одночасно давши комусь знак,а найближчий оглядовий майданчик наполовину спорожнів.

– Сумніваюся, що вони зможуть піти далеко, – зітхнула Камілла.

 Але я вже знову нічого не бачив і не чув навколо, і приречено запитав:

– Значить, ви… ти теж спостерігала за цим експериментом?

– Звичайно. Через очі Нереїди. Дівчинка, звичайно, трохи перестаралася, але на те вона і робот, щоб виконувати свою роботу сумлінно.

До речі, за моїм наполяганням в першому експерименті її характер майже не варіювали. Так що в особі Нер ти розмовляв практично зі мною. Навіть про батьків майже правда – раніше я захоплювалася астрономією.

Я деякий час сидів заціпенілий, з відвислою щелепою, не знаючи, що й сказати. Нарешті, як у напівсні, промовив:

– Тобто, міс Досконалість, якщо ти і за характером нічим не відрізняєшся від Нер, то мої останні слова, сказані їй, автоматично переносяться на тебе?

Камілла й оком не повела.

– Зрозуміло, – безпристрасно заявила вона.

Вона встала, одягла окуляри і кивнула у напрямку океану (куточки її червоних губ ледь помітно підвелись):

– Ну, що, хто перший добіжить?

 

Епілог

– Я вас задовольнив, моя господине? – запитав я, коли ми покинули симуляторний відсік і йшли по округлому периферійному коридору. У величезні ілюмінатори уздовж стіни заглядав червоний шар Проксими Центавра – тьмяний згусток плазми у зоряній безодні. Даремно ми сюди прилетіли, тут немає навіть планет. Якщо, звичайно, метою польоту вважати одні лише пошуки життя або планет.

– В якому сенсі «задовольнив»? – з ледь помітним лукавством глянула на мене Камілла.

– У сенсі, чи все зробив правильно.

Вона відповіла не відразу. Не інакше, з імовірністю нуль шістдесят вісім думала – «непогано я його навчила двозначним відповідям», з імовірністю нуль шістнадцять аналізувала нашу симуляцію, з імовірністю чотири сотих планувала свій наступний уікенд, ну, або мріяла про ванну, що малоймовірно.

– Трохи перестарався, – сказала вона нарешті. – Прямо гомофоб якийсь… Він не такий.

– Вибачте мені. Я просто слідував логіці…

– Люди не завжди логічні, скільки тобі повторювати, Сорок дев’ятий? Однак не вибачайся: це було компенсовано іншим. Головне, що почуття, його почуття, у тебе вийшло цілком натурально. Мені сподобалося.

– Спасибі.

Люди. Ой, нескоро ми навчимося їх прораховувати. Взяти хоча б цю експедицію в систему альфа Центавра…

Цілком зрозуміло, чому вони взяли з собою сотню «Спартанців», таких як я, які уміють винятково імітувати людей: у разі контакту з позаземним розумом, завжди краще посилати вперед і видавати за себе тих, кого не так шкода (хоча кожен з нас і коштує по мільйону юпітів).

Ну, немає поки що ніде цього позаземного розуму, немає (тут я, до речі, теж до цих пір не можу зрозуміти, чого ж більше у зітханнях людей – розчарування, що його немає, чи полегшення, що можна не ризикувати мільйонами).

А поки його немає, в нас безперервно вдосконалюють мистецтво «людиноімітації», і це теж зрозуміло.

Так само, як і те, що майже всі ми створені за образом та подобою близьких чи коханих людей членів екіпажу і постійно здійснюємо разом з учасниками експедиції симуляції сцен з їх життя. Такі, як та, що була тільки-но з головним біокібернетиком Каміллою Стенфордт в її вихідний, коли імітувалась сцена її першої зустрічі з Айвазовим – моїм прототипом.

Який перебуває зараз на Землі і в Мезозої…

Все це психологічно цілком зрозуміло.

Незрозуміло дещо інше.

Ті ж симуляції помічника командира. На них він зі своєю партнеркою (зрозуміло, теж тільки копією своєї земної подруги) постійно влаштовує який-небудь екшн з горами трупів, підривами міст, терористами, яким він неодмінно протистоїть (природно, в кінці нещадно розправляючись з ними), і головною у яких весь час виступає його партнерка. І після всього, як то кажуть, «на димлячих руїнах світу», він творить статевий акт з її мертвим (за грою) тілом.

Якщо ЦЕ знімає психологічну напруженість і не є психічним відхиленням, то списуйте мене на дезинтеграцію і форматуйте до чортової бабусі всі “харди” Головного корабельного комп’ютера. А якщо це – психічне відхилення, то як його допустили до польотів, тим більше міжзоряних і тим більше в такій якості?

Чи воно, це відхилення, не небезпечне? Судячи з того, що наш політ все ще (десять корабельних місяців) благополучно триває, і ми досі не звалилися на яку-небудь Проксиму Центавра, то не небезпечне.

І взагалі, на кораблі він, помічник командира Байкалов, майже незамінний, працює по тринадцять годин на добу, душа будь-якої компанії…

Люди…

Нам до них ще рости і рости. А коли доростемо? Чим ми, власне, від них відрізняємося? Ті ж квантові системи і пікотехнології, тільки замість білків і вуглеводів – метал і синтетика. І розвиваємося швидше…

Ми дійшли до її каюти і Камілла зібралася вже було пройти у дверну діафрагму, що розкрилася перед нею. Але я, перш ніж іти далі, у відсіки біокібернетичного відділення, вирішив «дограти». Це було моє рішення.

– Камілла! – зупинив я її, наблизився впритул і заглянув в її бездонні блакитні очі. – Він любить тебе.

Я це констатував. Я говорив про того, хто розділений з нею прірвою простору і прірвою часу.

Вона не відповіла.

Тільки ледь помітно посміхнулася і пірнула в свої “покої”.

 

8 червня 1999 року – 4 березня 2003 року. Миколаїв.

  


Для тих, в кого з´явилося бажання та є можливість підтримати мою творчість матеріально – відправляйте ваші вільні пожертви сюди:

RAIFFEISENLANDESBANK NOE-WIEN

Vyacheslav Chubenko

IBAN: AT54 3200 0000 1155 5497

BIC: RLNWATWW

.

PayPal: asfaya2017@gmail.com

Дякую!!!

Share on Facebook0Tweet about this on Twitter0Email this to someoneShare on Google+0

You may also like...

By continuing to use the site, you agree to the use of cookies. more information

The cookie settings on this website are set to "allow cookies" to give you the best browsing experience possible. If you continue to use this website without changing your cookie settings or you click "Accept" below then you are consenting to this.

Close