АБСОЛЮТНЕ ВТОРГНЕННЯ

  

Яке це, коли скрізь навколо тебе завжди тільки самі зірки?.. Темінь і зірки…

І навіть, коли заплющуєш очі, ти все одно бачиш зірки. Тому що для цього їхнього «світла» твої повіки прозорі, як скло. Як абсолютно прозорі і твоє тіло, і Земля, і самі зірки…

В дитинстві мені пощастило з однокласниками. Та й з дітьми у дворі теж. Адже ні в які спецшколи і інтернати для сліпих я не пішов. Але ніхто наді мною не знущався і не насміхався. Спробували б тільки! Тому що я був не неповноцінний, не гірший від них. Діти це одразу відчувають.

І прізвисько мені в школі дали дуже навіть пристойне (хто б сумнівався!): Люк. У сенсі, як Люк Скайвотчер із «Зоряних війн».

Здавалося б, цілком очевидне прізвисько! Адже я весь час, і вдень, і вночі, бачив… зоряне небо. І зверху, і знизу! Одні тільки зірки!..

І більш нічого!

Однак діти прозвали мене так зовсім не тому. Адже прізвиська нерідко даються аж ніяк не з очевидних причин. Тим більше, що потім це прізвисько дуже швидко модифікувалося  – в Злюк. Тому що не всі, хто дивляться на зірки, – солоденькі «зоряні хлопчики». Іншим і палець до рота не клади. Характер нордичний – з потужним отрутовиділенням та потенційним рукоприкладством. Самокритичність – це, звичайно, хороша якість, але так про мене дозволено говорити тільки мені! Жартую. Гаразд, не важливо.

Коротше.

Поки розібралися, що це взагалі таке… Ну, як – розібралися?! Я розібрався. Лікарі ж бо тільки руками розводили всі мої двадцять п’ять років. «Феномен!».

Ну зрозуміло! Куди їм! Адже однієї тільки офтальмології тут замало. Як, власне, і всієї медицини з біологією. І тільки коли я після того, як сам вивчив ці дисципліни, звернувся до фізики і астрономії, тільки тоді почав щось розуміти…

Але осяяння прийшло раптово – коли я, в перерві роботи над курсовою з астрофізики, прослуховував канал Діскавері. Там мова йшла про термоядерні реакції в надрах зірок, при яких виділяється нейтрино, про методи реєстрації цих невзаємодіючих з речовиною, невловимих частинок, для яких прозоро майже все у Всесвіті… Про нейтринні телескопи – величезні підземні резервуари льоду, напхані детекторами…

Ну, звичайно! Ось воно!

Адже на зоряному небі навколо я не бачив навіть планет, які світять відбитим світлом. Тільки зірки. Але – тільки зірки випромінюють нейтрино! Планети ж, зрозуміло, ніякі нейтрино відбивати не можуть – для нейтрино вони так само прозорі, як і всі інші об’єкти.

Правда, з’являлося постійно ще щось. Якісь рухливі зірочки. Миготіли туди-сюди – прямо НЛО якісь! Але я викидав це поки що з голови: мені б з такими – «нормальними» – зірками для початку розібратися!

Досить було логічно зв’язати обидва ці факти – відсутність планет і нейтрино – і мені все стало ясно. Ось яке «світло зірок» я бачу! «Нейтринне»!!!

Але як?! Як саме я можу їх бачити, ці нейтрино?! Якщо навіть величезні, у багато тисяч кубів, детектори їх ледь вловлюють! «Впіймають» одну частку з мільярда і тому невимовно раді! А мої маленькі очі… так просто – з доброго дива! – бачать їх, ніби це просте світло!

Я так і завмер тоді над своєю курсовою. При погляді на яку я бачив все ті ж зірки…

Мені потрібен був час, щоб звикнути до цієї думки.

Не кажучи вже про те, як це сприймуть всі інші…

 

*    *    *

Темінь…

Темінь і зірки навколо…

Я перевертався на розкладайці. Ні, зірки спати не заважали. Спати заважало Сонце, яке світило завжди! Адже це – теж зірка! І найближча, хай їй грець! Природно, я міг від нього просто відвернутися…

На щастя, мої очі в цьому плані працювали «регулярно». У сенсі, бінокулярно, як і у всіх ссавців-хижаків: сприймали «нейтринне світло», що йде тільки спереду. Ну, і бічний зір теж був присутній – як і у більшості. Але то вже – деталі…

Ну ось я і відвертався! Перевертався.

Відповідно до обертання Землі…

Власне, це можна було помітити ще в дитинстві, коли я відвертався від напрямку на сонце, навіть якщо того і на небі не було! Та ось тільки для того, щоб пов’язати цей мій «глюк» із сонячними нейтрино… Для цього потрібні були не лише знання! Але і мізки. Що далеко не одне і те ж…

Був у цьому, зрозуміло, і свій плюс: на Сонце я міг дивитися скільки завгодно, не боячись осліпнути. Просто маленький яскравий білий кружечок, набагато менший, ніж у звичайному, видимому світлі. Ну, зрозуміло – адже  нейтрино випускаються тільки ядром Сонця, виключно там і відбувається термояд.

Але «плюс» це – тільки не тоді, коли тобі потрібно спати! Тут приємного мало.

– Що, знову поганий сон, любий? – шепнула Джулс, яка спала поруч на розкладайці.

– Якби ж то!.. – буркнув я. – Сонце, хай йому грець, перемістилося… Спи.

Та ще й цей чортовий намет… Задушливий і водночас холодний на ранок!

Я встав, намацав свої штани. Розкладачка скрипнула.

– Спи-спи, – прошепотів я знову, надягаючи штани. – Я піду повітрям дихну…

– Угу… – промуркотіла Джулс крізь сон. – Комарів тільки не напускай.

Я вийшов з намету. Застебнув його полог за собою на блискавку. У той же момент у вуха вторглася вся какофонія нічного лісу. Дістав з кишені штанів сигарети і запальничку. Закурив. Кидав був колись, і ось знову…

Вирішив пройтися по табору.

Я ходив, в основному, без жодних палиць для сліпих, хоча вони у мене і були. Влада наполягла. Закон, мовляв! Але мені вони були просто не потрібні: у мене були зірки, за якими я і орієнтувався завжди, давно вивчивши їх положення у всіх точках Землі. І в усі пори року і доби… Мені достатньо було тільки дізнатися орієнтацію щодо зоряного неба того місця, куди я прибував. Що стосується предметів і дрібних перешкод на місці, то їх я теж швидко запам’ятовував…

– Сер!.. – тихо привітав мене рядовий, черговий по табору цієї ночі. – Порядок?

– Так, нормально. Вирішив повітрям дихнути просто.

– Дощем пахне…

– Авжеж, – зітхнув я. – Грозою…

Так, ніякий я більше не астрофізик. Агент ядерної безпеки! «Ядерний зонд», – як мене прозвали в спецслужбах. Або «Нейтринний цвях в ж…», як називав себе я сам. Скорочено (щоб не виражатися): НЦвЖ.

Як я докотився до життя такого? Та дуже швидко, взагалі-то…

Ну, скепсис колег тривав недовго. Рівно до того моменту, поки колеги не порівняли те, що я бачив, із зоряною картою. Ну і з тим, що бачать нейтринні телескопи… Тому що науці нічого довести не можна, поки у тебе доказів немає.

Потім, зрозуміло, що почалося: «ходячий нейтринний телескоп»! Причому, набагато – на багато порядків! – більш точний, ніж всі прилади, створені досі людством в цій області. Дарма, що це тільки проста людина. Зрозуміло! Адже я вловлював всі нейтрино, що надходили в мої очі, а не один з мільярда! Ну, може, і не всі, але так, як звичайне людське око вловлює світло, – точно.

Коротше став я, – «ходячий нейтринний телескоп», «ходячий прямий доказ термояда в зірках» і «ходячий прямий доказ» ще десятка теорій. Не кажучи вже про те, що це було прямим доказом існування нейтрино, як таких! Ну, це останнє вже так – для сектантів. На зразок тих, які стверджують, що і на Місяці люди не бували. Хоча ні, і не для них навіть: подібним «дослідникам» все рівно нічого не доведеш.

Тільки ніхто і версій не мав «чому?». Чому я це бачив?! І що це була у мене взагалі за властивість така???

Якщо б у моїх очах знаходилась речовина, здатна вловлювати нейтрино, (кваркова чи сингулярність), то… Тут би вже не тільки про мої очі й мови не було, але і про мене, і про планету, на якій я перебував.

Але!

Але цікаво ж!

Тому попрацювати пару років піддослідним кроликом в різних світових біофізичних центрах мені таки довелося. Ну і що? Ну і – все! Пожив безкоштовно. Ще й непогано заробив на цьому. Потім був відпущений назад до своєї астрофізики – складати нейтринні карти неба…. Нехай, мовляв, хоч там користь науці приносить!

І я приносив. Поки приносив, і одружитися встиг – на одній докторантці в моєму Оксфорді. Ну, тобто, – майже встиг… Батьківщина покликала.

Просто до когось «там-де-треба», дійшло, нарешті! Тут у нас, мовляв, з ядерними контролями завал, всі країни так і лізуть в «ядерний клуб» – тільки встигай «іграшки» відбирати та санкції накладати, а тут… такий інструмент, ядерний зонд, можна сказати, іржавіє! Казна чим займається! Зірки свої безглузді рахує!..

Тут треба б ще дещо відзначити. Для ясності.

Взагалі-то твердження, що я не міг бачити планети, є не зовсім точним. Бачити я їх в принципі міг, але… Але тільки перебуваючи в безпосередній близькості від них, або на їх поверхні. Наприклад, – на поверхні Землі. Це виглядало для мене як розмазане серед зірок слабке каламутне сяйво внизу, яке простягалося десь на третину нижній зоряної півсфери і злегка концентрувалося до свого центру. До центру Землі. Що це було? Елементарно Ватсон: планети теж випускали нейтрино – зі своїх надр. Зрозуміло, не так сильно, як зірки! І не з тієї причини. Просто в надрах планет було багато радіоактивних речовин, які, розпадаючись, разом з радіацією випромінювали і нейтрино. Перша повністю поглиналась товщею планети, розігріваючи її, а другі – безперешкодно йшли в космос, ніби ніякої планети і не було.

Все це мало б чисто академічний інтерес (ну, ще й карту «нейтринних надр Землі» склав би!), якщо б, власне, не означало, що я можу бачити і всі радіоактивні джерела як в, так і на Землі. А до них, крім всіляких там природних радіоактивних покладів, входили і об’єкти мирного атома «нейтринні зірки» атомних електростанцій. Ну, і – не дуже мирного: спалахи ядерних випробувань «нейтринні наднові», так би мовити. Причому, як легальні, санкціоновані, так і ні.

Ну, звичайно, я – не телескоп, я не можу бачити з однієї точки Землі всі ці штучні зірки, розташовані по всій планеті. Я можу бачити їх тільки в безпосередній близькості – в межах держави, скажімо. Тому досить було підвести вашого покірного «Ядерного Зонда» до кордону якоїсь країни, і – ставало ясним все, що там відбувається в ядерній сфері…

Загалом «там-де-треба» вміють переконувати. І вербувати.

 

*    *    *

– Я працюю тільки зі своєю напарницею. Джулія Муннз!

«Зонд» тільки й зміг наполягти на тому, що якщо вони не візьмуть і його Джулс, то – до побачення! Ну, уперся – і все тут! Злюк!.. Бачте, для його нормального функціонування йому під боком потрібен хтось близький, звичний… Хто його любить.

Ну, що робити? Гаразд!.. Зрештою, для спецслужб – одним завербованим більше, одним менше… Особливо, коли мова йде про світову ядерну безпеку. Тільки, з’єхидничали, дітей поки не заводьте! Типу, – самі розумієте… Якщо вам їх шкода…

І так тому й бути, пожалували мені з барського плеча відразу звання лейтенанта – щоб не морочити голову зі всілякими субординаціями. А то… з такими «підлеглими» всі капрали, констеблі і лейтенанти розрив серця отримають!

Ну, звичайно, для порядку і для галочки розучили зі мною також деякі свої штучки, необхідні агенту. На кшталт прийомів рукопашного бою. «Техніці сліпого», так би мовити. Навіть у тирі постріляти дали – орієнтуючись по зірках. І я навіть влучив пару разів у мішень. У Джулс весь цей курс молодого бійця краще вийшов…

Зрозуміло, що все це нам навряд чи знадобиться – враховуючи, що в кожній місії мене, образно кажучи, охороняла ціла армія, яка влаштовувала у даному регіоні світу чергові спільні маневри незрозуміло для чого. А насправді просто возила мене вздовж кордону «потрібної» держави. Як зараз, наприклад.

Офіційно це значилося, як «відпрацювання миротворчих операцій спільно з південно-корейською армією». А насправді –  «Зонд» повинен був поїздити вздовж кордону Північної Кореї і «просканувати» цю державу на предмет її ядерної діяльності. Ядерності, як я говорив. Взагалі-то, у мене для всього цього давно вже була вироблена своя термінологія…

Ні, зрозуміло, не завжди я повинен був разом з армією по лісах бігати. Часто досить було приїхати в потрібну країну на який-небудь саміт у складі якого-небудь ОБСЄ. Ну, або просто – туристом. Гуляй, або взагалі – сиди собі в готелі, і «скануй» околиці! Як це було минулого року на черговому ядерному саміті в Ірані. Але в таких країнах, як Північна Корея, знаєте, і з самітами, і з туристами спостерігаються великі проблеми: ні ті, ні інші не проходять крізь залізну завісу.

Але ж бо нейтрино її проходять!..

 

*    *    *

Перша реакція після того, як біля твого вуха просвистить трасер «Ого! Я ще живий?». Друга – впасти, притулитися до землі і сподіватися, що кулі летять паралельно їй і вище товщини твого тіла.

Ну, і третя:

– Джулс!!! Де Джулс?!

– Я тут! – почувся прямо над вухом рідний голос і від серця відразу відлягло. – Лежи, не висовуйся!

Працювали АК-47. Стрекіт «калашів» доносився десь з боку полярної. «Північні», значить… Навколо почулися звуки тривоги, біганина, лайка і, нарешті, – «заговорили» ем-шістнадцяті. Відповідь пішла… Поруч клацнув затвор пістолета.

– Ти що, озброєна?

– Гей, взагалі-то ми вже не зовсім цивільні, – відповіла Джулс. – Якщо ти не помітив.

– Трясця їх матері, схоже тут всі озброєні, крім мене!

– Правильно! Щоб не поранився.

– А ти як тут взагалі? Що, за мною ходиш?

– Еге ж, теж повітрям подихати вирішила. А заодно і тебе спати забрати. Ти що, до ранку по лісі гуляти збирався? Вже пів на четверту, між іншим…

– Так, я знаю. Он Сонце вже з туману виходить – під «туманом» я мав на увазі «нейтринний серпанок» земних надр внизу. Зірки його без труда просвічували. А тим більше – Сонце. – Сам збирався вже повертатися… Що це взагалі за хрінь?!. Я так розумію, що це вже – не навчання?..

– Авжеж! Спостережливий ти мій!..

– Сер! – це вже голос лейтенанта Нортона, що пролунав над іншим вухом. – Біжимо до броні! Нас прикриють! На рахунок «три»!..

– Тримай мою руку! – це знову Джулс. – Орієнтир: на Антарес. Ноги тільки вище піднімай!..

Природно, Джулс, на відміну від мене, не бачила тут, крізь хвойно-листяні чагарники і хмари, що закривали небо, ніякого Антареса. Як і всіх інших зірок. Інтерактивна зоряна сфера, з якою вона завжди звіряла орієнтацію місцевості, була в її айфоні. Хаммери і бронетранспортери знаходилися десь за сотню метрів, якраз у напрямку на Антарес.

– Один, два… – почав Нортон, – Три – ґоу! Пішли, пішли!..

Міцно стискаючи руку Джулс, я підхопився на ноги і, пригнувшись, кинувся у напрямку на найяскравішу зірку сузір’я Скорпіон. Ем-шістнадцяті запрацювали інтенсивніше. До них додався гуркіт великокаліберних кулеметів з хаммерів, заглушаючи «калаші». Свист куль над головою перейшов в суцільний шум повітря, що ними розсікалось.

– Що за хрінь, Нортон? – поцікавився, нарешті, я, вскочивши в бронетранспортер і злегка віддихавшись. Як тільки ми опинилися в машині, по її броні задріботів град куль. – Це що – напад на найсильнішу армію світу? Серйозно???

– Схоже, – спокійно відповів той.

– І хто ж це так рамси поплутав?! Хоча ні, я явно чув «калаші». І з півночі. Так що питання знімається. Але навіщо? Сенс?

– Швидше за все, ніякого. Просто диверсійна група, схоже. Ми ж в прикордонній смузі. Північно-корейці постійно тут таке влаштовують. Як шавки. А тут – наш конвой. Ось і відгребли по повній…

«Калашів» вже зовсім не було чути – після підключення мінометів союзників. «Південців». Схоже, пішла зачистка.

Але мене не зовсім задовольнила ця версія.

– Щось не схоже на просту диверсійну групу… У мене склалося таке відчуття, що стріляли саме по мені.

– А в мене – що по мені, – усміхнувся Нортон. – Не бери в голову! Погрішності професії…

І тут я відчув, як мене обійняла Джулс. Я обійняв її у відповідь. Вона була зовсім холодною і вся тремтіла. Хвилину тому, під кулями, у неї навіть рука не здригнулася, а зараз…

– Я… Я тільки що могла тебе втратити!.. – шепнула вона. – Обіцяй, що ніколи більше не будеш так робити!

– Як?

– Йти без мене.

– Наручниками себе пристебнути до тебе, чи що?

– А хоч і наручниками!

– Ну… Я не проти, звичайно. Але тут, знаєш, з туалетом у нас будуть проблеми…

– Гуморист, хай йому грець!.. – легенько ляснула мене Джулс. Потім притулилася до мене міцніше.

Я доторкнувся губами до її все ще холодного чола… І теж міцно притиснув її до себе. Тут, нарешті, і мені стало страшно. Адже і я міг її сьогодні втратити… Егоїст я чортів, все-таки! Тягнути за собою в це пекло найдорожчу для мене людину на світі! Ні, вона, звичайно, і сама мене одного нікуди не відпустила б, але… я ж цього хотів! Жити я, бачте, не можу без когось рідного під боком, звичного!.. Ну, і як би я жив зараз, якби?!.

Джулс… Броня, вогонь і хмари куль, що косять ліс… А я…

А я бачу навколо одні тільки немигаючі байдужі зірки. Навіть із закритими очима.

 

*    *    *

А все тому, що уточнювати треба! Уточнювати, що Керманич має на увазі! А краще – сидіти і чекати наказів. А не проявляти ініціативу, вислужуючись!

Бо «треба б ним зайнятися», з вуст Великого – не означало вбити! Ну, так, зазвичай означало, але не в даному випадку. Уточнювати, уточнювати треба! Якщо духу вистачить. А якщо ні… То й не лізь! В даному випадку, це означало «викрасти» і «використати». Тільки потім – у росхід. Напевно.

Словом, того генерала, який проявив ініціативу і наказав знищити «Ядерний Зонд», зрозуміло, розстріляли. Його сім’ю, зрозуміло, – в табори…

Добре ще, що операція не вдалася і «об’єкт» залишився неушкоджений! А то б до того генерала приєдналися і всі, хто виконував його наказ і залишився після тієї їх вилазки живим.

Втім, вони до нього і так приєдналися…

 

– Джулс? Джулс!!!

– Та тут я! – озвалася вона з кущів позаду мене. – По маленькому відійшла! Ти чого?

– Нічого! – я знайшов її руку. – Просто… Просто, коли я кличу, подавай голос!

– Як собачка? Ну що? Ти все ще відійти не можеш?..

– Та до чого тут це! Просто… Нам треба поговорити.

– Так, мені це вже не подобатися. Дай вгадаю… У тебе є інша!..

Я взяв її за плечі.

– Перестань, я зараз серйозно, без приколів. Ти ж знаєш, що значиш для мене. Ти для мене – найдорожча людина на планеті, і я… Я просто не можу тобою ризикувати…

– Так!.. Ясно, – Джулс вже зрозуміла, до чого я веду. – Далі! Наступне питання.

Я зітхнув. Так, це буде важко…

Мені так і згадалася перша зустріч з нею, в Оксфорді.

…Я йшов по коридору універу, як зазвичай один, прекрасно орієнтуючись в рідних стінах, тримаючись напрямку на Волосся Вероніки. Саме це сузір’я на той момент знаходилося в потрібній мені стороні: в напрямку вздовж по головному коридору. Я тоді трохи прискорив крок і не вловив, як із відчинених дверей одного з кабінетів хтось несподівано вийшов мені напереріз. Тобто, почув, звичайно, але зреагувати вчасно не встиг. Зіткнення було неминучим і я налетів прямо на дівчину. Було розсипано все, що вона несла, але Джулс, природно, почала вибачатися.

– Ну, що ви! – сказав я, намагаючись допомогти їй щось зібрати. – Це – моя вина: не можна їздити занадто швидко із вимкненими фарами.

Вона засміялася. Потім попросила, щоб я їй краще не допомагав, бо з «вимкненими фарами» я їй все тільки переплутаю. А потім, піднімаючись навпочіпки, я випадково торкнувся кінчиками пальців її обличчя…

Є любов з першого погляду. Як кажуть. Тоді, це – що? Любов «з першого торкання»?

А її волосся!.. Воно було точно – як Волосся Вероніки…

– Джулс, ти повинна зрозуміти, – терпляче почав я, повертаючись в сьогоднішній день. На корейські сопки. – Після того нападу я як сам не свій…

– Так, я вже бачу!

– Не перебивай. У мені ніби щось переключилося. Я не можу так працювати. Я багато думав. Просто я не можу допустити… я не допущу, щоб з тобою щось трапилося!

– Точно так само, як і я, – щоб з тобою! Ми – квити.

– Почекай. Без жартів. Я вирішив. Ти вирушаєш додому. Це не обговорюється.

– Та що ви кажете! – усміхнулася Джулс. – Тобто, моя думка значення вже не має, так? Взагалі-то, якщо ти не в курсі, у нас вільна країна. З гендерною рівністю. Жінки мають ті ж права, що і чоловіки. У тому числі і право голосу.

Що мене насторожувало і дещо бентежило, так це її абсолютно спокійна, безтурботна реакція! Ніби це зовсім і не її стосувалося! Бо щодо неї вже все давно вирішено. І без моєї участі. Та за кого мене тут тримають, врешті-решт?!

– Тільки не в армії, коли мова йде про накази старших за званням, – насторожено пояснив я. – Я вже і рапорт написав. Про твоє переведення.

– Так? І кому ж ти його диктував, цікаво? Нортону? Так мені ж досить просто мовчати, як ти й знати не будеш, що я – поруч. Рапорт він написав!

– Я тебе унюхаю. Припини, Джулс! Я серйозно! Як я вже сказав, це не обговорюється! Це – наказ. Зрештою, я старший за тебе за званням.

– Взагалі-то… – якось приречено почала вона, – взагалі-то ні.

– У сенсі?! Що «ні»? Джулс!

– Щось ми знову в ці кляті тайгові нетрі забрели… Ходімо-но ближче до табору. Поки нас ще не шукають… Давай, напрямок – на Оріон. Ноги тільки вище піднімай…

– Джулс! Що це означає??!

– Що – не старший… О, Нортон. Гей, ми тут!..

– Джулс!..

– Гаразд, раз вже ти почав цю розмову… Зараз, почекай. Не при сторонніх тільки.

– Ну, де вас, хай йому, чорти носять?! – почувся здалеку голос лейтенанта.

І раптом мене щось різко сіпонуло, вирвавши з моєї долоні руку Джулс. Прозвучала приглушена автоматна черга. Її тихий схлип. Мені хтось міцно затиснув рот, обхопивши залізною хваткою. Потім, – сильний удар по голові.

І згасли навіть зірки…

 

*    *    *

– Джулс! Що з Джулс?! – крикнув я, як тільки з моєї голови зняли якийсь смердючий мішок, а з рота вийняли кляп.

Голова сильно боліла, а зірки все ще мерехтіли і плавали. Хоча мерехтіти в «нейтринному світлі» властивості у них немає. Після півторагодинної тряски в кузові якоїсь таратайки, мене заштовхнули в якесь приміщення і кинули на дерев’яний стілець. Зв’язаними спереду руками я намацав поруч голий стіл. Судячи по звуках зовні і затхлому запаху тут, я знаходився зараз в лісовому схроні…

– Відставити! – сказав голос по-корейськи. Сказав, очевидно, тому, хто хотів було знову навернути мене прикладом. – Далі я сам.

Почулися кроки і стукіт залізних дверей.

– Ой, не про те ти зараз, чесслово, повинен думати! – продовжував голос. Вже по-англійськи. – Сер. А про те, як би самому пожити довше…

Щось цей голос був занадто знайомим!..

– Ба! Кого я чую! – простогнав я. – Нортон?

– Не Нортон, а… А аналог цього прізвища в конкуруючій наддержаві.

Ого, як ми про себе думаємо! «Наддержаві»!

– Касперський, чи що?

– Так, смішно. Коротше! Розклад такий…

– А мішок навіщо на голову надягали? Щоб я дороги не бачив? Чи нейтрино?

– Ну, вибач! У наших північнокорейських друзів статут – вище логіки…

– Як і звички у наддержави, яка тільки те й робить, що людей краде?

– У наддержав, шановний «Ядерний Зонд». Він же «НЦвЖ», він же Люк, він же Злюк. У наддержав! – поправив «Касперський». – Чи ти мені зараз, чесслово, будеш розповідати, що ви людей не крадете??? І дітей заради загального – тобто, вашого, – блага не вбиваєте, так? Ну, все – досить тролити один одного, окей? Ще раз переб’єш мене – і твої нейтринні зірки згаснуть назавжди, андестенд? Коротше, розклад такий…

Після того, як я прослухав «розклад», я ледь не озвучив свою назву цій «культурній програмі»:

Шапіто.

Спочатку я піду іграшкою до одного клоуна, тобто до «Керманича». А потім, коли той награється, тобто вирішить всі свої «стратегічні завдання щодо виявлення ворожих атомних підводних човнів в довколишніх водах», – до іншого, в шапіто більш масштабнне. У сенсі – в «конкуруючу наддержаву». Якщо, звичайно, перший клоун не передумає. Хоча… хто його питати буде?!

– І вибору в мене, зрозуміло, немає? – навіщось уточнив я.

– Ну, а ти як думаєш? Вибір завжди є. Чесслово. Як на кладовищі.

Зовні долинув звук вертольота, що приземлявся.

– Загалом, – продовжував колишній Нортон, – часу тобі на роздуми – поки урядова вертушка приземляється. І Керманич до нас по коридору йде.

– Вау! Навіть так! Яка честь…

– А ти як думав?! Такий екземпляр! Все – «під особистим контролем»…

І поки ми тут обмінювалися жовчу, зовні щось добряче гухнуло. Аж земля здригнулася. Почулись крики, автоматні черги… А я продовжував спокійно і невимушено, як ні в чому не бувало, дивитись на Нортона. У всякому разі, в той бік, звідки тільки що доносився його голос. З району зірки Регул…

– Что?! Это чё ещё за хрень??! – закричав Нортон. Російською.

– А я тебе объясню, – спокійно почав я. Теж російською. Без жодного акценту. – Дело в том, что в природе ничего не исчезает бесследно. А тем более, масса. И поскольку нейтрино, в отличие от фотонов, все-таки имеют массу покоя – хоть и малую…

Ну, любив я так приколюватися! Починати читати лекції з фізики, коли всім оточуючим, м’яко кажучи, було не до них. Вони були зайняті тим, як би вижити. «Злюк», коротше! Характер нордичний з великим ядовиділенням. І невикористаним поки що рукоприкладством.

Вже як мене тільки не обшукували і не сканували на предмет всіляких вживлених під шкіру жучків і джі-пі-ес!.. Перед зустріччю з «августійшим»… Дістали з мене вже все, що тільки могли! І звідки могли. Поки я був з мішком на голові і ганчіркою в роті.

І вже здавалося б, всі «щури», зрадники і спецслужби в світі знали про мене все! Все, крім одного.

Крім ще однієї властивості моїх очей. Властивості, про яку знали хіба що чоловік п’ять на Землі. І яка робила мої карі очі кращими за будь-яке джі-пі-ес!

Словом, поки бійці Загону Дельта добиралися сюди і вибивали двері в це приміщення, я встиг розповісти Нортону, що якось так власне бачити нейтрино для людини все-таки неможливо! Можна бачити тільки світло. І тому, потрапляючи в моє очне яблуко, нейтрино якимось чином перетворюються там саме в світло! Яке я, чомусь, вже можу бачити! Чому так відбувається з нейтрино в моїх очах і чому я бачу це світло, – інше питання. Два. Поки без відповіді. Очевидно тут, у просторі моїх очей, з якоїсь причини вступає в дію якась фундаментальна квантова суперсиметрія. Але облишмо ці високі і дуже дискусійні матерії. Зараз важливо інше!

Оскільки нейтрино мають масу, а кванти світла – фотони – безмасові частинки, то при перетворенні нейтрино в світло їхня маса десь обов’язково «вилазить комусь боком». Тобто, – просто з’являється в іншому місці!

І в іншому часі.

– Отже, – підсумував я свою розповідь під акомпанемент бою зовні, – я знаю за добу наперед, де саме перебуватиму. Причому, з абсолютною точністю. Ну, тобто, я навчився це вираховувати – по паралактичному зміщенню. Пристосувався вже. За стільки років. А це, як ти сам розумієш, любий Касперський, дає мені деяку кардинальну перевагу перед… Перед усіма іншими людьми. І є особливо незамінним для успіху всіх запланованих спецоперацій…

 

*    *    *

…Але цією «перевагою» ще ж слід було навчитися користуватися. Власне, цю мою властивість, для початку, мені треба було взагалі розпізнати! І сталося це вже далеко не в дитинстві – задовго після того, як я зрозумів, що бачу нейтрино. Ще пару років мені знадобилося, щоб вже просто допустити саму можливість подібного, і спробувати хоча б перевірити цю здогадку. Бо це вам навіть не нейтрино бачити! Навіть для мене це було занадто! Адже як вчений я був далекий від будь-якої фентезі: припущень, що виходять за рамки науки.

Однак, як вчений же, я розумів і те, що проти фактів не попреш ні на якій парадигмі. Вони, факти, мають одну надзвичайно паскудну властивість: залишаються фактами – навіть якщо не вписуються в рамки сучасної науки. У цьому випадку вони просто приймаються нею, «як належне», як феноменологія. Або як основоположні постулати, на яких будується все інше… Ну, не важливо!

Коротше, справа була в наступному.

Нерухомі зірки, туманність земних надр і ядерні об’єкти на Землі… Це було ще не все, що я бачив! Серед усього цього постійно миготіла якась зірочка. Дві. Дві однакових зірочки, що рухалися паралельно. Неначе подвійна зірка. Іноді їх було видно зовсім чітко, вони відокремлювались великим проміжком і «висіли» або проносилися зовсім поруч. Бувало навіть проходили крізь мене! А іноді неслися кудись вдалечінь, практично зливаючись воєдино і зникаючи зовсім.

Спочатку це мене, природно, лякало – особливо в дитинстві. Але так як це не завдавало рівно ніякої шкоди, то я з часом звикся з цим своїм «глюком», і просто перестав звертати на нього увагу: мало що може мені ще ввижатися! Тільки дратує!.. «НЛО» довбане!.. І не звертав я на це уваги до тих пір, поки не вирішив – так, від нічого робити і приколу заради – обчислити точні місця, де, власне, знаходяться ці «зірочки». За їх паралактичним зміщенням на тлі справжніх зірок обчислити. Обчислив.

Потім ще раз обчислив.

Потім ще.

І ще…

Всього раз двісті обчислював. Для різних днів. І подій мого життя. Бо достовірність результату в науці визначається його відтворюваністю і повторюваністю.

А потім… після того як шок трохи пройшов… вирішив про це вже точно – нікому! Поки що.

 

…– Завтра у вас – центрифуга. Тільки не та, в Р-12, а в Р-17. Це в…

– Так, я знаю…

– Що?

– Ну, в сенсі, щось чув… В коридорі говорили. Так де це, ви кажете, пане професор?

Ні в якому коридорі про це, звичайно, нічого не говорили, але професор, який проводив наді мною досліди в даному центрі, цього, на щастя, не знав…

 

Загалом, тільки згодом, декілька років по тому, мені вдалося придумати – хоча б для себе! – більш-менш виразне наукове пояснення цьому явищу.

Отже, вся справа була в збереженні маси нейтрино. Перетворюючись у моїх очах в безмасові частинки – в фотони, – нейтрино нікуди не зникали! Вони просто змінювали свій вектор на протилежний і… переміщувались на добу назад у часі. Все виглядало так, ніби вони виходять з моїх очей зворотно. «Віддача», так би мовити. Причому там виходять, де мене ще немає! Тобто, я бачив, по суті, свої власні очі! Тільки – на момент через двадцять чотири години!.. І, природно, ніхто крім мене бачити цього не міг: це ж були все ті ж нейтрино!

Загалом, це було єдине пояснення, що хоч якось наближалося до розумного, яке я зміг придумати.

А заодно – доказ і маси нейтрино, і можливості переміщень у часі.

Причому, ця «віддача», яку я бачив, в свою чергу перетворювалася в моїх очах в подальшу «віддачу», яка йшла ще на добу назад в часі і так далі. Тому, взагалі кажучи, я мав би заглядати наперед набагато далі, ніж на одну добу! І якесь таке віддалене «миготіння», «відлуння» мені дійсно почало ввижатися – коли я почав всю цю теорію розвивати! Ну, то вже – позаурочне. Не морочтеся!

Коротше, у таємниці цю свою здатність я тримав рівно до тих пір, поки не знайшов їй застосування трохи краще, ніж прокладання завтрашніх оптимальних маршрутів на роботу в універ. Я навіть назву спеціальну дав цьому «застосуванню»: Абсолютне Вторгнення. Один фантастичний блокбастер підказав – хоч фільм і був зовсім про інше. Просто це визначення якнайкраще підходило до того, що я задумав…

А потім… Потім я дав себе завербувати «тим-кому-треба».

Ну, і хто там розказує, дідько його забери, що за карі очі, типу, тебе нікуди не візьмуть?!

 

*    *    *

За кілька миттєвостей до того, як залізні двері випали всередину кімнатки від потужного удару, здійнявши хмару пилюки, я відчув захват ззаду. І як мене кудись відтягують. До віддаленої стіни, очевидно. І лезо ножа біля свого горла…

– Стояти! – рявкнув над вухом голос Нортона. – Ще крок! І він – труп!

– Та ладно! – усміхнувся я. – Ти серйозно думаєш, що тобі щось світить, Касперський???

– Заткнись! Розумник. Не наздожену, так хоч зігріюся! У будь-якому випадку я не збираюся таке чудовисько, як ти, залишати цьому світу. І особливо – твоїй країні! Ну що, гівнюк, готовий особисто зустрітися зі своїми зірками? Так не діставайся ж ти…

І тут я почув знайомий – рідний! – голос. І мені знову захотілося жити.

– Антидубге сім годин! – сказала Джулс.

Ні для кого нічого не значущий набір слів. Ні для кого, крім нас двох. Цей набір слів просто задавав мені напрямки ударів. Ми з Джулс багато разів відпрацьовували це на тренуваннях. “Антидубге” означало напрямок, протилежний напрямку, в даний момент, на зірку Дубге, що у Великій Ведмедиці. Саме за цим напрямком зараз знаходився ніс противника. Ну, а «сім годин» – це там, де була його мошонка. Власне, на думку, щоб відпрацювати такі прийоми, нас навів один старий комедійний фільм. Сміх крізь сльози…

Головне тут, щоб удари були одночасні: потилицею – в ніс, кулаком – між ніг. Що я і зробив наступної миті. Ще частки секунди, поки м’язи Нортона ослабли від болю, мені вистачило, щоб зісковзнути на підлогу. Ну, а там вже – справа техніки. Точніше, – автоматної черги, яка відразу прошила Нортона наскрізь, припечатавши до стіни…

Ну, а потім – обійми! Незважаючи ні на що…

 

     Епілог

…«Чорна вдова» забирала кого куди.

Кого на батьківщину, а кого… До Гаазького Трибуналу.

Так, «Керманич» був теж тут. Без мішка на голові, звичайно, але в наручниках. Хотів на мене, на «Ядерного Зонда», подивитися? Ну, нехай подивиться! Останній диктатор… Всі інші вже в … Хто де, загалом.

Ми з Джулс летіли мовчки. Після тих обіймів в лісовому схроні я не зронив ще ні слова. Любов з першого дотику! Ага, аякже! Зараз! Так би мені і дали потягнути за собою в такі підприємства аби кого! Хто не побував ще в десятці гарячих точок. А яка актриса! Прямо холодною вона була вся і тремтіла – після того нападу на табір! Станіславський кричить «вірю!»…

Ну, гаразд.

Ще деякий час продемонструю скривджену невинність. Ображені почуття. Вдаючи, що нічого не підозрював. А потім…

Потім робота продовжиться. Тому що ми з Джулс – все-таки класна команда! Тому що справ для нас на Землі ще – хоч відбавляй.

Абсолютних вторгнень.

А ще тому, що… Що мої почуття до неї виявилися справжніми! І в порівнянні з ними… Всі ці ігри, війни, диктатори, Гаазькі трибунали… Пил на черевиках.

А навколо мене були всі ті ж немерехтливі байдужі зірки. Для яких пилом був і я, і мої почуття, і вся Земля. Нікчемним зоряним пилом…

12 січня 2019 р.

Відень, Австрія.

Ілюстрації:

Малюнок – Віра Малина,

Скріншот з космічної “Літалки” Space Епgіпе – автор.

Далі буде – тут!..

 


Для тих, в кого з´явилося бажання та є можливість підтримати мою творчість матеріально – відправляйте ваші вільні пожертви сюди:

RAIFFEISENLANDESBANK NOE-WIEN

Vyacheslav Chubenko

IBAN: AT54 3200 0000 1155 5497

BIC: RLNWATWW

Або:

PayPal: asfaya2017@gmail.com

Дякую!!!

Share on Facebook0Tweet about this on Twitter0Email this to someoneShare on Google+0

You may also like...

By continuing to use the site, you agree to the use of cookies. more information

The cookie settings on this website are set to "allow cookies" to give you the best browsing experience possible. If you continue to use this website without changing your cookie settings or you click "Accept" below then you are consenting to this.

Close