АБОНЕНТ ТИМЧАСОВО НЕ ІСНУЄ

або 

Особливості зв’язку міжзоряного роду

Ida Raithr-Ill gesprechpartner

          Пролог

 – Я, представник іншої цивілізації, прилетів сюди з зірок і попросив у Землі політичного притулку! – з винятковим обуренням просторікував один бідолаха. Черговий божевільний іноземець, по всьому видно – з Казахстану. Або Китаю… – І? Що замість цього отримав я тепер, після десяти років очікування?! В’язницю? Психіатричку?! Це – обурливо!! Я інопланетянин!!!

– Ну все, все… Заспокойтеся. Все буде добре, – примовляв лікар «швидкої допомоги», уколюючи цьому НЛОшнику пару кубиків заспокійливого. – Тільки не треба хвилюватися. Вже все добре…

Сам же лікар, посміхаючись про себе, думав: «Однак, відрізняти ж потрібно, дорогенький, туризм від еміграції. Навіть якщо ти – «інопланетянин».

Зрозуміло, ні про якого «представника позаземного розуму» і цього разу мови не було…

Судячи з його ж власної історії, повіданої ним і документально зафіксованої в структурах, що відповідають за надання політичного притулку, спочатку – десять років тому – цей «прибулець» говорив, що він – з Ізраїлю. (Потім, щоправда, п’ять років потому, виявилося, що він – лише «висадився на Землю» в Ізраїлі).

Ну, а судячи по обличчю…

 

Частина 1. У НИХ ЩОСЬ ЗІ ЗВ’ЯЗКОМ

 – А може, висадитися на центральній площі однієї з їхніх столиць та і вся морока? – запропонував бортінженер з властивою йому простотою.

 – І викликати переполох, – озвався фахівець по позаланієвських цивілізаціях.

Командир експедиції з деякою тугою подивився у величезний оглядовий ілюмінатор кают-компанії, за яким на тлі тисяч зірок величаво красувалася блакитна планета. Планета, так схожа на рідну Ланію, що лишилася за тисячу світлових років позаду. Болісні пошуки, що супроводжувалися сумнівами і невблаганним бажанням повернутися додому, нарешті дали свій результат – інша цивілізація (і цілком розвинена для контакту!) була знайдена в космічній безодні. Вже одне це – великий крок: вони не одні у Всесвіті! Тепер залишилася справа за малим – увійти в контакт.

Але тут-то і почалися чергові проблеми! Виявилося, що ВОНИ – у принципі не слухають Всесвіт з метою виявлення штучних сигналів. Тобто, – взагалі!

 – Таке враження, ніби у них щось зі зв’язком, – безупинно твердив радист, як  по-старинці називали фахівця по всехвильовому зв’язку.

Ні, звичайно, всі їхні радіотелескопи та інша приймальна апаратура, у тому числі й на космічних станціях, чудово функціонуючи, як і раніше, були направлені в небо, приймаючи мільярди кілобітів інформації. Але, схоже, ні в кого вже і в думках не було яким-небудь чином перевіряти цю інформацію «на штучність». Всі, з ким ще можна було входити в контакт, самовіддано досліджували природний Всесвіт. Одне з двох: або вони остаточно  розчарувалися у пошуках хоч якогось позапланетного розуму, як це бувало і на Ланії, або подібним програмам просто перекрили фінансування, що теж було знайоме. А швидше всього – і те, і інше…

Ось і виходило, що науково-дослідний корабель «Барнакасс-4» вже близько двох місяців безрезультатно теліпається на орбіті планети достатньо далеко, щоб не бути знайденим, але достатньо близько, щоб зрозуміти населеність цього світу і його красу, а екіпаж знаходиться в замішанні. Звичайно, можна було б звалитися їм як сніг на голову, висадившись у всіх на виду. Але це загрожувало неоднозначною реакцією, дурною інопланетною істерією і, як наслідок, більш небезпечними суспільними катаклізмами. В цій справі – міжзоряних контактів, – як виявилося, дотримання так званого психологічного карантину не менш важливо, ніж звичайного. Як відбувалися жартами в ЦУПі, «нам потрібні брати по розуму, а не пацієнти». Цивілізацію необхідно було підготувати до контакту, спершу зв’язатися з ними на відстані, причому космос спаси зв’язуватися з пресою або з політиками. Повинен бути тільки хтось достатньо далекий і від народу, і від політики. А це, як не крути, були тільки вчені. Але жоден з них не шукав інопланетян! Так, ситуація…

Командир відірвався від ілюмінатора.

 – Ну, що ж, – сказав він, – не бачу іншого виходу, як послати агента.

Присутні в кают-компанії стали невпевнено кивати і знизувати плечима.

 – Але як же бути з відмінностями у фізіології? – зам’явся фахівець по космобіології і колір його шкіри набув блідо-жовтого відтінку. – І потім не цілком ще досліджена наша інфекційна сумісність…

 – Доведеться ризикнути. Власне, я думаю, ризик не такий вже і великий, особливо враховуючи ставки. Завдяки зондам нам вже відома їх фізіологія, в усякому разі, достатньо для наших «гримерів». Вона, до речі, не дуже відрізняється від нашої, за виключенням, хіба що деяких деталей, таких, як здатність міняти колір шкіри. А що до інфекцій, то, знову ж таки за даними наших зондів, на планеті немає хвороб, від яких нам не були б зроблені щеплення і навряд чи такі з’являться за час перебування там нашого посланця. З нашої ж сторони, як відомо, їм і зовсім нічого загрожувати не може, оскільки ми достатньо стерильні. Загалом, далі зволікати  все одно безглуздо. Треба діяти.

 – Але кого ж ми пошлемо? – члени експедиції почали переглядатися.

 – Того, хто справиться з цією роллю найбільш безпосередньо, – таємничо вимовив командир, і його пальці, що вистукували по столу, стали світло-фіолетовими, видаючи стурбованість їх власника.

*      *      *

Сутеніло. Двоє астрономів проводили поглядом Джейма і чергового підлітка, що плентався за ним.

 – Неймовірно, – сказав один з них і підняв вгору свої виразні брови. – Неймовірно, як ми ще терпимо цього, як би легше виразитися, глибокого ученого. Тільки час на «300-дюймовому» займає. Ну скажи, які до біса «осмислені сигнали», окрім безладних рентгенівських сплесків, можуть йти від Х-1 Лебедя?! Там же просто більйони тонн речовини падають на чорну діру або що там ще, даючи найпотужніше жорстке випромінювання, і все. Тільки повний, гм, пацієнт може намагатися його «розшифрувати». Добре, що він ще свою безпосередню роботу виконує, – астроном відчужено махнув рукою: – Ще і хлопчака з собою притаскав, – вчитель.

 – А ти що, щось маєш проти дітей в обсерваторії? – з єхидством запитав його товариш.

 – Скоріш, ні. Просто, знаєш, розтління малолітніх – це вже стаття…

Учені коротко розсміялися і розійшлися у своїх справах.

Тато Джейма хотів, щоб син став сантехніком. Мама Джейма хотіла, щоб син став священиком. І Джейм став астрономом, «підкорювачем космічних просторів». Перебуваючи у полоні подібних думок, Джейм і наткнувся біля самих воріт обсерваторії на хлопчину років тринадцяти, який з цікавістю заглядав через паркан. Своєю ерудицією хлопчик приємно відрізнявся від звичайних роззяв, і учений дозволив йому пройти з ним в башту телескопа. Хлопець з цікавістю роздивлявся величезну направлену в небо трубу і всіляку допоміжну апаратуру, розставлену уздовж круглої стіни.  Ці антикварні вироби…

 – Ну, ти тут поки що освоюйся, – сказав Джейм, – тільки нічого не чіпай, а я приготуюся до спостережень.

  – А що ви спостерігаєте? – запитав хлопець, стежачи за віртуозними діями астронома, який готував телескоп до спостережень: зняттям масивних заглушок з труби телескопа, відкриттям купола башти, запуском і тестуванням необхідної апаратури.

 – Та так, один цікавий об’єкт, – озвався Джейм, не відриваючись від своїх справ. – Під кодовою назвою «Лебідь Х-1». Власне, основна інформація про нього поступає з орбітального телескопа, тому що найцікавіше його випромінювання, рентгенівське, не пропускає атмосфера. Але у цього об’єкта є ще і оптична компонента – слабенька зірочка, яка, проте, просвічує крізь нашу атмосферу. Ось її-то ми і спостерігаємо, працюючи за програмою цього орбітального телескопа. Ми просто звіряємо розташування цієї зірочки на небі з напрямом на неї, що визначує телескоп в космосі. Але це, звичайно, вельми загальне і спрощене уявлення про нашу програму, там ще багато інших тонкощів і заморочок. Окрім нашої в програмі задіяно ще три обсерваторії. До речі, ця зірочка, як і рентгенівське випромінювання, теж змінна, ну, міняє свою яскравість…

– Я в курсі, що значить змінна, – завірив юний гість.

– То так, ви ж у нас все знаєте, молодий чоловіче, – пригадав астроном, –  Тебе, до речі, як звуть?

 – Петро.

 – Петро, – повторив Джейм, – як величаво. А мене Джейм. Джейм Самс.

Він, нарешті, огледів хлопця і посміхнувся. Як все-таки іноді обманює зовнішність підлітка і як вона деколи не відповідає його інтелектуальному потенціалу. Хлопчик був досить високий, з круглим рум’яним лицем, величезними голубими очима, кирпатим носом і якимсь дуже білим кучерявим волоссям. Проте те, у що він був одягнений, м’яко кажучи, дещо не відповідало ні його сьогочасному місцезнаходженню, ні його розумовим здібностям. Перш за все, на ньому висіла строката, на три розміри більше, сорочка із зображенням хітової рок-групи, з-під якої виходили чорні шкіряні брюки, поцятковані змійками і такого ж вигляду високі черевики рокера. Композицію завершували темно-бузковий, теж шкіряний,  жилет нарозхрист, обвішаний ланцюжками, і кільце у вусі. Коротше, в наявності – останній писк молодіжної моди. Хлопець і сам мимоволі оглядівся. «Так, перемудрував я сьогодні з модою, – подумав він, – треба було одягнути костюм з краваткою».

 – Так от, Петре, – спокійно продовжив Джейм, – ця зірка змінна тому що…

 – Вона витягнута у напрямку до свого невидимого супутника, – підхопив гість, – і повертається до нас різними сторонами у міру руху по своїй орбіті: ефект еліпсоїдальності.

 – О, я мовчу, – розсміявся астроном. – Бачу, ти знаєш не менше мене. Слухай, ти часом не вундеркінд, хлопче?

Петро зам’явся.

 – Ні, – сказав хлопчик неначе невпевнено. – Просто… просто цікавлюся. У мене по математиці двійка, – раптом додав він.

Останнє одкровення було навіть для нього несподіванкою. Частина гігантського купола поволі відкрилася, світло в павільйоні згасло, і над головою заблискали міріади зірок.

 – Звичайно, – сказав Джейм, – в наші задачі входить ще ретельне спостереження змінності цієї зірочки з метою уточнення найдрібніших деталей цієї змінності. Ось зараз ми на неї наведемося і протягом чотирьох годин кожні 10 секунд реєструватимемо її спектр і блиск. Враховуючи все почуте від тебе, я упевнений, що ти впізнаєш і цей нерівний хрест майже в зеніті.

Джейм знову випустив із виду деяке замішання і невпевнений кивок хлопця, що роздивлявся великий зоряний хрест. Якраз із тутешніми сузір’ями він був знайомий нашвидкуруч.

 – Так-так, – продовжував Джейм, – це і є Лебідь. Він практично весь розташований на Чумацькому Шляху, де густина зірок, таких, як оптичний супутник Х-1, досягає сотень на квадратну хвилину. Кутову, звичайно… Тут без точного наведення по координатах не обійтися.

Астроном пробіг пальцями по пульту управління телескопом, вбудованому в його масивну стійку, і величезна махина, тихо бурчачи, плавно навелася в потрібну точку неба біля зеніту. Вбудовані в телескоп спектрометри і електрофотометри тут же ожили, приймаючи дані, і розбудили, у свою чергу, решту записуючої апаратури.

 – Ву-а-ля, – резюмував Джейм, опускаючись на стілець і переводячи подих.

 – А чи не можна поглянути на неї в окуляр? – раптом запитав Петро, наперед знаючи відповідь.

 – В окуляр? – Джейм на секунду задумався. – Ти знаєш, для цього доведеться відключити всю цю техніку, що навішена на нього, і, власне, вставити цей самий окуляр. Взагалі-то астрономи вже практично не займаються візуальними спостереженнями – є прилади набагато точніші за око. Це тільки зі сторони здається, що тут повно романтики… Ну, добре, заради тебе я готовий пожертвувати декількома дорогоцінними хвилинами. А поки я знайду окуляр, ти можеш поглянути в оцей «шукач».

Видовище в прикріплену паралельно основному телескопу відносно невелику трубу, яка, проте, показувала безліч зірок, було, звичайно, дуже ефектне. Але те, що відкрилося в окуляр 300 дюймового телескопа, просто приголомшувало, воно не йшло ні в які порівняння з видовищем в шукачі! Здавалося, десятки, сотні тисяч зірок самої гущавини Чумацького Шляху всіяли кругле поле зору. У міру зменшення яскравості їх число росло в геометричній прогресії, і на самій межі видимості зірки зливалися в суцільну ледве помітну молочну пелену. Разом з тим фон зображення був достатньо темним і об’єкт «Лебідь Х-1», вірніше, його оптична компонента, виразно виділялася серед тисяч таких же, як він, зірок тільки тому, що знаходилася строго в центрі зображення. Потім телескоп був наведений ще на декілька об’єктів – зоряні скупчення, туманності, галактики, навіть на одну планету, четверту від цього Сонця, яку Джейм називав Марс. І хоч Петро вже не раз милувався подібними красотами космосу як на слайдах, так і «живцем», їх вид у великі телескопи кожного разу його зачаровував.

 – Взагалі-то, робота по «Х-1» досить монотонна і нецікава, – сказав Джейм, повертаючи відключені прилади до їх обов’язків. – Це, звичайно, торкається отримання голої інформації про об’єкт і стосується не тільки «Х-1 Лебедя». Набагато цікавіше стає вже потім, під час обробки здобутої інформації, коли ти можеш отримати реальні факти і висновки, а може, і зробити відкриття… Особливо якщо у тебе є яка-небудь гіпотеза. Я, наприклад, вважаю, що рентгенівські сплески «Х-1» специфічним чином впорядковані.

 – Як?!

 – В усякому разі, іноді. Я навіть написав спеціальну програму розшифрування цих сплесків. Вона у мене в домашньому комп’ютері. Ось подивися сюди.

Він під’їхав в своєму кріслі до столу з комп’ютером і викликав на монітор щось, що нагадує енцефалограму неврастеніка.

 – Це і є запис рентгенівського блиску джерела Лебідь Х-1, ось бачиш, внизу зображення – «Cyg X-1». Цей блиск явно дуже нестабільний, його крива в часовому масштабі порядку секунди майже вироджується у близько розташовані практично вертикальні штрихи різної довжини, які і є рентгенівськими сплесками. Звичайно, все це не може бути нічим іншим, окрім як результатом падіння колосальної кількості речовини на щось на зразок чорної діри. Тільки уяви собі, як це повинно виглядати поблизу: жовта диньоподібна зірка, – одна сторона якої, обернена до супутника, виглядає трохи світліше за іншу через перевипромінювання надпотужного рентгенівського потоку, що йде від чорної діри, – непомітно, через центр мас системи, щомить перекачує до діри мільярди тонн своєї речовини. Тільки потім, ближче до діри, збираючись в акреційний диск, речовина стає видимою, розжарюючись до білого, і по сильно закрученій спіралі падає в чорну діру, розганяючись до субсвітлової швидкості. Це одне з найвеличніших видовищ у Всесвіті!

Джейм і не підозрював, наскільки його співбесідник добре собі це уявляв.

 – Проте, –  продовжував астроном, – ніхто не сказав і, тим більше, не довів, що яка-небудь високорозвинена цивілізація не може модулювати це рентгенівське випромінювання, виставляючи на його шляху свою фільтруючу апаратуру. А що, здається, це дуже ефективний спосіб передачі інформації – настільки могутнє випромінювання в змозі пройти практично весь Всесвіт, ніякі штучні сигнали по інтенсивності з ним не порівняються, вони в ньому просто потонуть! В усякому разі, більш ефективного способу ми поки не знаємо. Власне, це навіть не моя ідея. Подібні думки вже давно культивувалися, але після провалу програми SETI пошуки позаземних цивілізацій стали непопулярними. Ну, а я вирішив прозондувати цю область. Чесно кажучи, я цим просто захворів. В результаті час від часу, коли я пропускаю ось такі рентгенівські криві блиску через комп’ютер за моєю програмою, на дисплеї раптом з’являються букви, а зрідка навіть слова! Наприклад, таке слово як «ЕЙ!», я думаю, досить непоганий позивний для космосу. А пару раз я зафіксував навіть щось на зразок «SOS!», що вже насторожує! Звичайно, деякі стверджують, що…

 – А як же мова? – розгублено запитав хлопчик.

 – Мова? А річ у тому, що моя програма робить в кінці ще один крок: вона перетворює одержувані нею символи в звуки і слова нашої мови, які у «них» мали б найвірогідніше значення. Адже врешті-решт ті, хто посилають в космос сигнали, напевно повинні користуватися загальними для всього Всесвіту поняттями. І це, знову ж таки, не тільки моя точка зору.

Джейм обернувся до телескопа, щоб проконтролювати його наведення і прилади, але при цьому продовжував говорити.

 – Звичайно, деякі вважають, що моя програма «висмоктана з пальця» і що я клею дурня. Але я не слухаю скептиків. Я сподіваюся, я вірю, що рано чи пізно прийму усвідомлений текст.

 – А ви б могли детальніше познайомити мене зі своєю програмою? – швидко запитав юний гість.

 – З моєю програмою? – з ентузіазмом перепитав астроном. – Звичайно, із задоволенням. Нарешті в мене з’явився однодумець!

*     *     *

Командир розташувався в затишному кріслі своєї каюти і переглядав об’ємні фотознімки Землі. Міста, натовпи, електростанції. Не дивлячись на зовнішню схожість, у них був принципово інший шлях розвитку. Але, як би там не було, неухильно наближався історичний момент для обох цивілізацій – момент Контакту. Агент, три місяці працюючий на планеті, хоча і поставляє докладну інформацію, поки не добився нічого визначеного. Командир посміхнувся: здається, для нього це як цікава гра, ліки від нудьги. В голографі внутрішнього зв’язку раптом виник задоволений радист:

– Командире, здається, у нас щось є. Я зараз зайду.

– Жорстке джерело KZR-439? – підняв брови глава експедиції, коли вислухав від радиста донесення агента.

 – Так. Один з наших орієнтирів по дорозі сюди. Там його називають «Лебідь X-1». Доведеться підстроїтися під його сигнал.

 – Ну що ж, ви знаєте, що робити, не гірше від мене. Дійте. І, Лон, – гукнув він радисту, коли той був вже в дверях, – з максимальним урахуванням його програми розшифровування.

Радист став світло-оранжевим, мовляв, про це могли б і не нагадувати.

  *     *     *

Вигляд у Джейма був вельми пом’ятий. Але ледве протерши очі, він одразу ж засів за свій комп’ютер. Втома, що занурила його в сон, не дозволила відразу перевірити скинуті вночі на домашній мейл копії свіжих рентгенівських записів. І як тільки Джейм запустив програму розшифровування цих записів, йому вже не знадобилася вранішня кава, щоб позбутися залишків сну. На екрані пішов осмислений текст:

     «Земляни! Вас сердечно вітають представники цивілізації Ламьйя планети Ланія, що обертається навколо жовто-помаранчевого сонця Гердсар, розташованого в 1009 світлових роках від Вас. Наш корабель знаходиться зараз на навколоземній орбіті. Для отримання більш докладної інформації і підтримки двостороннього зв’язку направте Ваші радіотелескопи в точку небесної сфери з наступними екваторіальними координатами для поточної епохи: P.A.: 03h40m00s, Dec.: +01o10’00”.

ОСОБЛИВЕ ПРОХАННЯ: Нічого поки не розголошувати!».

Але псевдонаукова ейфорія була недовгою. Її дуже швидко змінило роздратування вченого. Який текст! Осмислений, логічний, змістовний… Жодного лишнього слова, жодної граматичної помилки… Хай би хоч кома одна не там стояла!..

Джейм був украй обурений: «Колеги, високоінтелектуальні телепні з атрофованим почуттям гумору. І коли ж їм набридне мене розігрувати?! Я всі їхні приколи вже наскрізь бачу! Ще й хлопчиська підіслали… Ах програма, ах познайомте! Артист. Вони думають, що я тут же кинуся Президенту дзвонити?».

Щоб заспокоїтися, Джейм увімкнув-таки кавоварку. З гарячою чашкою в руках він затишно влаштувався в кріслі, випроставши ноги на пуфику: «Мабуть, матуся мала рацію, треба було податися у священики. Або в сантехніки…».

Частина 2.  ЗВЯЗКІВЕЦЬ

Командир науково-дослідницького космічного корабля «Барнакасс-4» вже другу годину валявся на диванчику у своїй каюті і байдуже витріщався в стелю, як хамелеон переливаючись блакитним, білим та оранжевим – фізіологічне втілення роздратування і занепокоєння. Стеля не заперечувала. Не плює – і на тому спасибі.

Але ще добу-другу такого лежання (земну вже, не ланіївську!) і – бунт на кораблі. А бунт наукового товариства, це вам не бузня яких-небудь напівосвічених селюків, які поб’ють один одному пики, отримають по хребту лазерними кийками і заспокояться через нездатність придумати нічого більш істотного. Ці можуть і начальство переобрати – цілком законно причому: через імпічмент і без фальсифікацій! – і конституцію корабельну (статут, себто) переписати. Включити в неї, наприклад, пункт про право висадити в повітря до такої-то чорної діри цю блакитну планету. Командир посміхнувся:

«А що? Цілком життєздатний перший закон Міжзоряного Права: підривати до такої-то чорної діри всіх, хто не йде на Контакт. А на фіга вони потрібні у Всесвіті?»…

Робота у нас нервова з глюонними реакторами та глибоким евристичним психоаналізом інопланетян!
Ну, це все, звичайно, жарт. А якщо серйозно… Якщо серйозно, то виходить ще смішніше.
Тільки чомусь ніхто не сміється.

Довгі роки героїчних самовідданих пошуків і ось – в глибинах Всесвіту була, нарешті, знайдена інша цивілізація, раса землян, цілком готова для… Готова для чого? А точніше, як? А ще точніше – в якому сенсі «готова»? В алкогольно-наркотичному? У Контакт-то входити ні з ким! Ні, «літаючі тарілочки» там ловлять дуже багато хто. Але не з контактерами ж усілякими зв’язуватися, чи уфологами, які теж недалеко втекли. Нехай з ними психіатри зв’язуються… Ті ж, з ким ще можна без лікаря говорити на космічні теми, ніяких прибульців не виловлюють, і ніякі «зелені чоловічки», чортики та ангели їм не ввижаються.

Психологічний карантин у контактах з іншими цивілізаціями – річ не менш важлива, ніж звичайний, фізичний. Він полягає в тому, що не можна так, з ходу, привселюдно з’являтися. «А ось і я!», типу. Загрожує, як кажуть, неадекватною реакцією. Для початку необхідно зв’язатися з профільними фахівцями. Або, принаймні, з тими представниками раси, хто морально досить стійкий і адекватний. Потім підготувати громадську думку…

«Нам потрібні брати по розуму, а не пацієнти». Їм там, у ЦУПі, легко говорити!
Так і теліпається «Барнакасс-4» вже кілька років на навколоземних орбітах, шукаючи нагоди увійти в справжній Контакт з людством. Та все ця нагода якось вислизає. Або перетворюється на анекдот, як з тим астрономом шість земних років тому, який перевіряв на «розумність» рентгенівське випромінювання, що йде від чорної діри… А коли прибульці з ним дійсно спробували зв’язатися (використовуючи його ж методику!) – прийняв це за розіграш своїх колег!

На Марс злітали… На Венеру (ну, цей екстрим – +490 за Цельсієм на поверхні, «непрохідна» кислотна атмосфера і постійні вулкани з землетрусами – коли зовсім вже нудьга заїла і потрібен був адреналін, як це тут називається)… На природному супутнику Землі – Місяці – почали освоюватися… Щоб хлопці самі з глузду не з’їхали.

А зв’язківець на Землі, так взагалі вже – ледь не одружився! Вчасно протверезів, роздовбай.
«У зв’язок увійшов, та не в той, – думав командир. – Для повного щастя нам ще змішання кровей бракувало. Повернеться він післязавтра на корабель! Буде йому адреналін. Добре ще, відмінності у фізіології у нас з ними дуже невеликі. А після наших “гримерів” і зовсім непомітні. В тому числі і нареченим… Якщо наречена, звичайно, не медик. Ось добудуємо опорну станцію на Місяці для наступних експедицій – і додому. А з цими – нехай інші специ по Контактах розбираються, які краще знають психологію чужих. Летіти звідси треба: одне розбещення екіпажу…».

– Музика! – сказав він і з тензорної аудіосистеми його каюти полився тяжкий рок відомої німецької рок-групи.

*     *     *

– Молодий чоловіче, можна вас запитати? Як ви ставитеся до Бога?
На алеї скверу перед Олегом стояв високий, худорлявої статури, але кругловидий  молодик строгому костюмі-трійці та дорогих чорних окулярах в білій оправі, які на тлі його одягу виглядали дещо пікантно.

– Я до нього ніяк не ставлюся, – відрізав Олег і рушив прямо на хлопця, котрий перегородив йому дорогу.

Той відійшов убік, пропускаючи його, але, тим не менш, продовжив діалог:
– А все-таки?

– Зніми окуляри, – раптом сказав Олег. Хлопець зняв, показавши свої величезні блакитні уважні очі. – Послухай, братику, я оце їду зараз з обласної медкомісії, яка в повній відповідності з буквою закону – його дух давно вже склеїв ласти – уклала, що мені не можна керувати електричною коляскою, на якій я зараз їду. Руки, мовляв, дуже погані. Але ж це – єдиний засіб пересування, що хоч якось дозволяє мені почувати себе фізично повноцінним!.. Загалом, на твоє питання я можу і дуже довго відповідати, і дуже коротко послати. І тебе, і твого бога. І в даний момент я схиляюся до другого.

Хлопець розплився в усмішці. Простягнув Олегу свою долоню.

– Мене звати Петро.

– Сподіваюся не святий? Дуже приємно. А тепер мені пора.

І, не потиснувши простягнутої йому руки, Олег поїхав далі, керуючи своїм кріслом за допомогою джойстика. Деякий час Петро дивився йому вслід, потім трохи притиснув пальцями вухо і сказав:

– Барканасс, це Зв’язківець. Здається, у мене щось накльовується. Вже тепер-то я постараюся, щоб не зірвалося. Дайте мені два-три дні. Що? До післязавтра? Гаразд.

Він стояв біля самого краю плоского даху дев’ятиповерхівки і дивився вниз.

Нічне осіннє місто внизу – немов друге зоряне небо…

І набагато більш яскраве.

Але на такій висоті справжнє зоряне небо місто засвічувало все-таки терпимо – можна було спостерігати багато космічних об’єктів, які з тротуару ніяк не побачиш: майже все тоне у всюдисущому електричному світлі. Та й горизонт тут був практично відкритим…

Раптом він відчув різкий ривок назад, від краю. Але так як його коляска стояла на гальмах, вона пішла юзом по бетону даху.

– Ти що надумав?! – гаркнув над вухом знайомий голос. – Ти про що міркуєш, Олеже?

– Та я тут спостерігаю, тиць-гриць! – сказав Олег, коли зрозумів, нарешті, що відбувається і хто його тягає по даху. – За зірками. А ти що подумав? Не помітив телескопа неподалік від виходу на дах? Така труба на підставці. Став би я його з собою тягнути, вирішивши…

– А тут що тоді робиш, на краю? – запитав Петро.

– Перерва в мене, що! Вирішив проїхатися, пооглядатися…

– Пооглядатися! А якщо порив вітру який?

– Який порив вітру?! Торнадо, чи що? Вона – на гальмах.

– На гальмах… Ладно, проїхали. Хоча й налякав ти мене. Так кажеш, спостерігаєш? І що? – вони направилися до телескопа. – До речі, можеш звати мене просто Петро.

– Авжеж, звичайно! А ти як тут опинився? Петро. І своє ім’я я тобі, начебто, не говорив…

– Робота у мене така.

– Теж мені ангел-охоронець!..

– Даси поглянути?

Коли Олег навів свій телескоп на одну планету і поставив максимальне збільшення, він дав подивитися в нього своєму нежданому гостю. І не дуже-то бажаному знайомому.

– Так, – говорив Петро, дивлячись в окуляр, – Марс – важкий об’єкт для таких телескопів… Але Великий Сирт і твій інструмент показує досить виразно.

– О-о-о, та ми петраємо в астрономії?.. – зобразив приємне здивування Олег.

– І в астрономії, і в фізиці, і в хімії… Я, наприклад, знаю й те, що цей твій телескоп – так званий класичний 11-сантиметровий «Міцар», 1988-го року покупки.

– Так ти з наших?! – загорілися очі у Олега. – Я хотів сказати, з астрономів.

– Ну, щось на зразок того, – невпевнено відповів Зв’язківець. – У всякому разі, не з тих, за кого ти мене спочатку прийняв: не з «активістів» всіляких проповідників, і не з ловців літаючих тарілок. Тому що я… Ти дозволиш?

І Петро власноруч навів телескоп в зовсім іншу точку неба. Ніякого цікавого Олегу об’єкта там не спостерігалося.

– Ось. Дивись.

Олег подивився в окуляр свого телескопа і завмер. Там приблизно чверть темного поля зору займало щось зовсім невизначеної форми. З одного його краю було ціле скупчення дрібних зірочок, і Олег не міг позбутися відчуття, що це світяться ілюмінатори на неосвітленій Сонцем стороні космічного корабля. Повисівши секунд двадцять у центрі зображення, це «щось» стало поступово зменшуватися поки, десь через хвилину, зовсім не зникло з виду.

– Це був міжзоряний корабель «Барнакасс-4», – прокоментував Петро. – Він зараз курсує близько Землі на відстані приблизно вдвічі більшій, ніж до Місяця. Але спеціально для вас, пане, він наближався на відстань вдвічі меншу. Збільшення у твого «Міцара», звичайно, велике, але не занадто, і ти можеш прикинути його розміри… Ну, а я – Зв’язківець. І тут я для того, щоб якщо не встановити офіційний зв’язок із земною цивілізацією, то хоча б ґрунт для того підготувати. Тільки поки це погано виходить…

І виклав Зв’язківець землянину майже все. І про расу Ламьйя з планети Ланія, що обертається навколо жовто-жовтогарячого сонця Гердсар, розташованого в 1009 світлових роках від Землі. І про їх експедиції – болісні пошуки життя у Всесвіті і настільки ж болісні спроби увійти із знайденими, нарешті, братами по розуму в контакт… Прямо – пристрасті за Контактами. Якогось там роду. Загалом, прямо так все і виклав. А чого тягнути?! Час піджимає!

Психологічний карантин?

А йдіть ви, панове фахівці по Контактам, зі своїм психологічним карантином! Це – наш чоловік.

Вислухавши розповідь, «наш чоловік» деякий час мовчав, вдивляючись в Марс, на який знову навів телескоп. Потім промовив:

– Так… Гарно дзвониш, як казав один кримінальний авторитет. Цікаво.

– Судячи з усього, не повірив, – констатував Петро.

– А ти думав, я зараз кинусь дзвонити Генсеку ООН?

– Ну, Генсеку – не Генсеку… але ти ж бачив корабель?

– Петре, ну ми ж з тобою вчені. Я бачив якийсь невідомий предмет, при певних припущеннях схожий на космічний корабель, зі світлими точками, що при певних припущеннях схожі на ілюмінатори, який, схоже, кудись полетів. Ти що, не дивишся фільми: поки судмедексперт не скаже – нічого не можна стверджувати. Навіть труп залишається предметом, лише схожим на труп. Жарт. Сам прекрасно розумієш. Якщо дійсно той, за кого себе видаєш. А до того ж «предмет, схожий на корабель», та ще й космічний, – дуже сильно сказано. То було взагалі ні на що з відомого мені, не схоже. Ну, а твоя обізнаність про мене – зокрема те, коли я купив свій телескоп – може пояснюватися просто твоїми зв’язками. З відповідними органами.

– А знаєш, – раптом з несподіваним жаром заявив Петро, – зараз це «вірю – не вірю» – не так вже й важливо. Серйозно! Мене цікавить просто порада: припустимо все це – ну, що я тобі розповів – правда. Тоді що б ти зробив на моєму місці?

– Я? Ну-у… так як я ще й письменник-фантаст…

– Знаю.

– …будеш перебивати, не скажу… я б, для початку, мабуть, надрукував би одне-друге оповіданнячко на тему… А може, і романчик… Знаєш, такий – дуже барвистий, але суто реалістичний, без будь-яких ненаукових теорій, без порушення законів фізики, магії, чудес та іншого фентезійного барахла. Тільки так звана тверда НФ – наукова фантастика, тобто. От… А взагалі… Взагалі я завтра… точніше, вже сьогодні… їду на Кон… ну, це фестиваль фантастики так називається…

– Та знаю я, що так називається!..

– А поїхали зі мною! А що? Там розумні люди зберуться, поміркуємо спільно над твоєю-вашою проблемою…

– Думаєш? – невпевнено сказав Петро. – Ну, гаразд… Тільки не на автобусі. Поїдемо на моїй машині. Швидше буде.

– На гравітаційному приводі, машина, чи як? – посміхнувся Олег. – Жарт. – І він простягнув гостеві руку: – Домовилися!

– І знаєш, Олеже, ми зуміємо тобі віддячити. Повір мені…

      Епілог

«Віддячити», – гмикнув Олег, повернувшись у свою квартиру вже під ранок, після спостережень. «Нову коляску випишуть, чи що? На антигравітації. В обхід обласної медкомісії».
Він зітхнув, легко підвівся зі свого інвалідного візка і підійшов до вікна. Задумливо подивився на досвітнє небо. Потім трохи притиснув пальцями своє вухо і сказав:
– Центр, це Олег… Ну, зв’язківець з епохи 2009! Я знайшов їх. Нарешті… Розумних, кого! Заснули ви там, чи що, у своєму двадцять третьому столітті?! Ланійців звичайно! Тих самих, які безуспішно намагалися увійти в контакт із землянами в кінці двадцятого-початку двадцять першого століття, а потім кудись зникли, так і не добудувавши на Місяці свою станцію. Про них нам ще на брифінгу перед завданням розповідали, – насмішкувато закінчив Олег. – Нормальний у мене тон! Яка планета, епоха і ваші дурні питання, такий і тон. Ні. Не сказав я їм ще. Встигну. Психологічний карантин. І взагалі, зв’язківець у них нервовий якийсь. Якби не треба було прикидатися інвалідом – міг би від мене і по шиї отримати. Загалом, надсилайте через шість годин капсулу. Двомісну. Будемо входити в Контакт. Кінець зв’язку».

Вийнявши з вуха намистинку мікрофона трансчасового зв’язку, і жбурнувши її на стіл, Олег завалився на ліжко. «А поки я трохи посплю, – подумав він. – Зовсім дістала мене ця планета… Подумати тільки! П’ять років! П’ять років мого життя!.. Ким тільки не доводилося мені тут «прикидатися»?.. Від лікаря швидкої допомоги… І все тільки для того, щоб знайти цих «хамелеонів», братів по розуму, хай їм грець, які припхалися до Землі не в тому столітті. Все! Це – моя остання справа. Ну, може, остання на Землі. Як там, цікаво, яблунька під моїм вікном? Розцвіла? На Марсі, поблизу Великого Сирта…».

1999 р. – 2009 р.
Миколаїв, Україна – Відень, Австрія.

Ілюстрація  –  Іда Ретнер


Ті, хто має бажання та можливість підтримати творчість автора матеріально – відправляйте ваші вільні пожертви на PayPal: asfaya2017@gmail.com

Share on Facebook0Tweet about this on Twitter0Email this to someoneShare on Google+0

You may also like...