Переносна планета

0 eur.

Притча про незадовільну поведінку

(Уривок з роману «Всего лишь Трасер»)

– І чому це, якщо красива, то обов’язково дурна, а якщо розумна, то неодмінно – потвора?! – журився якось Клим, однокласник мій. Ще в п’ятому класі.

Я так і не спромоглася з’ясувати у нього, чому це риторичне питання він вирішив поставити саме мені. Ну так, так, – можна говорити про винятки з цього загального правила… але в тому-то і справа, що – про винятки. Рідкісні винятки. Унікуми. А винятків, як відомо, на всіх не вистачає.

Дитячий максималізм, що тут скажеш.

Ні, я, звичайно, не з тих, хто відразу все сприймає на свій рахунок, але… Врізати йому тоді все-таки треба було. За неделікатність. А не розгублено знизувати плечима. Адже якщо це було сказано про мене, то, як не крути – образа. Або моєї зовнішності, або розуму. А ще – відмінник! Цей Клим. У тому числі і з поведінки… був.

Поки зі мною не зустрівся… Ну, не важливо.

Власне, що стосується моєї зовнішності, то тут все в порядку. Все на місці (як каже наш фізкультурник) і вчасно (як додає біологічка). А як з розумом? Не скажу, хоч це і не дуже самокритично, що і тут спостерігаються особливі проблеми. У всякому разі, всілякі там фізики, математики, астрономи ніколи на нього – розум мій, значить, – не скаржилися. Суцільне «відмінно» і «добре» з цих предметів про щось та говорить! Були б ще й з поведінки такі оцінки…

Ну, не важливо.

Ну і? Що ж це виходить, що я – виняток? Унікум?

Мені подобається, як це звучить. Я – не проти. Але … залишається ще поведінка. Будь вона неладна.

Адже розум – це, знаєте, такий континуум, який визначається не тільки кількістю інформації в голові і здатністю зробити, викинути, утнути щось таке, від чого всі втратять дар мови, а потім, коли знайдуть його знову, тільки і скажуть: «Оце да!». Розум – це, уявіть собі, ще й здатність думати. Питання всілякі там собі задавати … наприклад, якого … тобто, навіщо, я в це взагалі лізу? І які наслідки від даної витівки можуть наступити? Кому вони, наслідки ці, тільки пальчиком погрозять, а для кого настануть так, що … Питання типу «навіщо» взагалі – прерогатива тільки розумних. Які, як виявляється, зовсім не те ж саме, що і мислячі.

Тепер я це і на собі випробувала. Відчула вже – далі нікуди.

Ну ось, питається, чи треба бути мислячим, щоб сюди залізти? Та ще – на такому смердольотику?! Міжорбітальному човнику, шлюпці, можна сказати.

Звичайно! Безумовно! Потрібно бути асом реактивно-гравітаційного пілотування і генієм у обчислення оптимальної траєкторії серед еквіпотенційних поверхонь екстремально сильних гравітаційних полів, створюваних близькими тяжіючими центрами!!! І тут мені, моєму розуму, сміливості і рішучості можна було тільки позаздрити: я блискуче впоралася з цими завданнями (до яких і на випускних іспитах Космічної Академії мабуть не допускають) і потрапила своїм челночком в саму точку. Є контакт, як то кажуть! Ну, я, звичайно, не зовсім сама це зробила. Зі мною тут ще Скліф, робот мій. Андроїд. Тільки це, зрозуміло, – абсолютно нічого не змінює…

Але тепер я тут, куди ніколи ніхто не літає (через абсолютну непотрібність і крайню небезпеку), застрягла як какашка в … Між двох близьких чорних дір, загалом. Ні туди, ні сюди. Витративши все паливо свого смердольотика і зламавши йому все, що можна було зламати (ну, – не розрахували трішечки з «контактом»!).

Ну, і хто мене після цього розумною назве? Точніше, просто – розумною?

Коротше, якраз з розумом у мене і виходить якась невизначеність: тут начебто є, а тут… Ну, та ладно. Це справа поправна.

Філософська.

Головне, що – не потвора.

А як було-то?

 

 *  *  *

Та дуже просто все було. Шкільний випускний був. Потім – круїз по галактиці. Для випускників (ну і їхніх батьків – хто зміг, звичайно). Ну, там – проліт по всіх визначних пам’ятках нашої зоряної системи, дводенні заходи в деякі теплі містечка… На курортні планетки, тобто. У Балджі побували, подивившись там на галактичний центр. З досить далекої відстані, звичайно, подивившись. Помилувалися зблизька на аккреційні диски навколо білих карликів і нейтронних зірок в тісних подвійних системах … Протопланетні диски всякі, гарячі планети-гіганти (які майже труться об свої зірки), туманності-скупчення…

І пригальмував, коротше, наш круїзний косморобус, нарешті, біля Капкана. Ну, в сенсі, виринув з підпростору годинах в двох світлових від нього, дрейфуючи по пролітній траєкторії зі швидкістю чотири сотих це. Зрозуміло, що цей Капкан нам залишили на закуску.

Вже пам’ятка так пам’ятка…

Майже повністю залізна планетка завбільшки з Земнію висить у міжзоряній безодні, нібито сама по собі, і висвітлюється час від часу невідомо чим. Це – тільки видимість, зрозуміло. Для людського ока. Насправді ж ця планетка «просто» потрапила прямісінько в самий центр ваги між двома чорними дірами майже однакової маси і намертво затиснута в цій гравітаційної пастці. Ніби в капкані. Чому, власне, цей Капкан і існує ще… У системі цих двох монстрів, де вже давно немає, крім них самих взагалі нічого. Інакше – зруш він хоч на трохи зі своєї пастки – його б моментально поглинула одна з дір.

Власне, Капкану так і так не жити: кружляючи одна навколо одної чорні діри поступово, дуже повільно – за рахунок випромінювання гравітаційних хвиль – зближуються. І колись в далекому космологічному майбутньому вони зіллються, породивши такий сплеск гравітаційного випромінювання, що його без особливого напруження можна буде спостерігати і з іншого краю тодішнього Всесвіту. Якщо там буде кому спостерігати…

Але коли це ще буде?!

Поки ж – місцева галактична пам’ятка. Відбиває іноді світло далеких зірок Чумацького шляху, який багаторазово посилюється і фокусується на планетці близькими чорними дірами. Яких самих, зрозуміло, не видно. Вони тільки, немов величезні лінзи, заломлюють світло в своїх жахливих гравітаційних полях і висвітлюють ним Капкан. Ефект гравітаційного лінзування, однак.

Милуючись цим на величезному екрані оглядової  палуби косморобуса, який показує те, що бачать великі корабельні телескопи, я тоді ще не знала, як це виглядає зблизька!.. З поверхні Капкана.

Вже як, за словами гіда, нещасна планетка там зависла, між двох космічних монстрів, і що це взагалі за небесне тіло – можна було тільки гадати. Загальноприйнятою залишалася версія, що це – ядро колишнього газового гіганта. Ну, кружляли колись в тісній парі яскраві великі зірки. І теліпалася навколо однієї з них, а, може, відразу навколо обох, велетенська газова планета: десятки тисяч кілометрів шарів водню і гелію та невелике залізне ядро в центрі. Зірки-то – масивні, яскраві, бурхливо еволюціонуючі – швидко витратили своє зоряне пальне та й повибухали надновими, залишивши замість себе чорні діри. Водень з гелієм (як і інші летючі і легкозаймисті елементи) цих катаклізмів не пережили. Випарувалися, розсіялися по Всесвіту, були поглинені чорними дірами… а ось залізне ядро планети залишилося! Спеклося, потріскалося, але вціліло в цій жаровні і якимось дивом виявилося в центрі мас системи.

І було згодом названо людьми – Капкан.

Який прикидається центром, що змушує обертатися навколо себе такі тіла!

Малюк-першокласник, якого за руки розтягують громили-старшокласники, а він, бідолаха уявляє, ніби це він їх притягує…

Так… Ну, загалом, ця версія виникнення Капкана і на мою думку теж, мабуть, – найбільш  несуперечлива і не притягнута за вуха. Чула я й інші версії. Не хочу повторювати.

А коли на цьому «малюку», максимально збільшеному корабельним телескопом, майнула світлова блискітка, гід флегматично прокоментував:

– Вимпел якоїсь давньої, давно зниклої раси. Імовірно, бородавочної раси Жо!..?.. – ну так пишеться її назва! Зонд років зо три тому встиг передати. Перед тим, як в діру зсипався. Знову ж, як він, вимпел цей, там опинився і коли… Ніхто не знає. Експедицію за ним туди організовувати не збираються. Ніхто не поранений. В голову…

– Да-а… – простягнув хтось із натовпу випускників, – уявляю, скільки цей артефакт тут коштував би!..

Все їм – гроші, гроші!.. Ох вже ця сучасна молодь! А Клим, цей гад, візьми та й ляпни мені, змовницьки так, в півголоса – щоб ніхто не чув:

– А що, Кас, зганяти за ним – слабо?

Типу пожартував! Відвернувся і забув. І головне, знав, поганець, на який мозоль наступити! Втім, справа-то, звичайно, не в ньому. Теж мені – підбурювач! Ми і без нього до цього доперли б. І дуже швидко. Самі з вухами.

Ех, бачили б ви мою кімнату вдома, на Земнії! Уздовж всіх стін і до самої стелі – широкі полиці. Подекуди вони й зі стелі звисають. І всі вони суцільно заставлені вимпелами! Всіх рас і народів! Ну, не взагалі всіх, звичайно, – яких я тільки змогла дістати (і в подарунок мені з відряджень привозили). Як палео-, зниклих цивілізацій, так і сучасних. І яких там у мене тільки немає!.. Всього – дев’ять тисяч п’ятсот дев’яносто дев’ять. Значна колекція, загалом.

Одного вимпела до круглого рахунку не вистачає…

(Продовження романа «Всего лишь трасер» російською мовою ви можете прочитати в паперовій книзі)

…………………………………………………………………………….

Купить книгу в Вене (Австрия) можно:

Непосредственно у автора, связавшись с ним по телефону (для Австрии):

+43 660 34 00 716, по э-мейлу asfaya2017@gmail.com

Или

в магазине «Теремок» по адресу:

Russisches Geschäft Teremok

Burggasse 20, 1070 Wien

Tel: +43 68120151713

E-mail: teremokburggasse@gmail.com

Если же у вас появилось желание и имеется возможность поддержать моё творчество материально – отправляйте ваши добровольные пожертвования сюда:

RAIFFEISENLANDESBANK NOE-WIEN

Vyacheslav Chubenko

IBAN: AT54 3200 0000 1155 5497

BIC: RLNWATWW

.

PayPal: asfaya2017@gmail.com

СПАСИБО!

Share on Facebook0Tweet about this on Twitter0Email this to someoneShare on Google+0

You may also like...

By continuing to use the site, you agree to the use of cookies. more information

The cookie settings on this website are set to "allow cookies" to give you the best browsing experience possible. If you continue to use this website without changing your cookie settings or you click "Accept" below then you are consenting to this.

Close