Я прокинувся на світанку. В голові було помутніння, а в очах – затемнення. Перше, що я побачив, була недопита пляшка коньяку, що висіла на ввімкнутій люстрі на тонесенькій ниточці. Відеоплеєр невдоволено шипів, нічого не показуючи, музичний центр ледве не матюкався, на японській вимагаючи вставити нову касету, а на всіяному крихтами і пляшками святковому столі мирно паслась кицька, доїдаючи найбільш ласі шматочки.
Я зробив спробу піднятися і почув дзвін: у своїй парадній “трійці” я спав, привалений порожніми пляшками. Одна моя нога (яка саме, не пригадую) сильно замліла, я спав на чиїйсь руці (бідна чиясь рука). Добре ще, що ми не застилали білосніжне простирадло. Воно валялось на підлозі під тахтою.
Я повільно підвівся, поводячи спочатку головою, а потім замлілою ногою. Краєм ока я помітив, що розсувний святковий стіл тримається практично на сльозах: одна його ніжка надто похилилась. Один лише поштовх кицькиною лапою – і все рухне під три чорти собачі. Та через мить це відкриття вже вилетіло з моєї голови. Під столом хтось мирно сопів, увіткнувшись в диванну подушечку и прикрившись краєчком килима. Хтось дуже знайомий… Але хто? Вбийте, не пам’ятаю. Він був виряджений в костюм чаклуна. А в кріслі поряд з тахтою, ніжно обіймаючи сулію самогону, хропів якийсь козак. Він мені теж когось дуже нагадував.
Оскільки до коньяку на люстрі мені зараз було ніяк не дістати, я вирішив спробувати віднайти кухню, віднайти там холодильник і віднайти в ньому щось путяще для похмілля.
Підлога в кімнаті теж була вельми барвиста. Порожні пляшки і чарки, шмаття паперових серветок, фрагменти картопляного пюре, торта та інших страв, а також тіла якихось рицарів, козаків, політиків (у тому сенсі політиків, що зодягнені вони були в колись акуратні костюмчики). Та що ж тут було, в решті решт!? І взагалі, де я? Не пам’ятаю …
Похитуючись, але намагаючись ніяк не стривожити цей хаос, я пробрався до виходу з кімнати. В коридорі я спіткнувся об когось ще, але він того навіть не помітив. Підходячи до кухні я відчув якусь підозрілу прохолоду. І тільки наступивши босою ногою на свіжий сніжок, що присипав кухню, я усвідомив, що тут навстіж відкрите теплозвуконепроникне вікно. Відшукавши холодильника (з трудом, але відшукавши!), я зміг там віднайти єдине, що пасувало мені зараз, – сулію огіркового розсолу. Вихлебтавши ледь не пів сулії, я почав старанно мізкувати (про вікно я вже забув). Та що ж тут все-таки було? Так, треба б умитися. Де тут ванна?
Я вже порівняно швидко знайшов ванну кімнату і водночас почав поволі упізнавати, що це начебто моя квартира. В ванній виявилось повнісінько води, що пришерхла тоненькою кригою, а в ній – вмерзлий рушник (не інакше, як хтось колись збирався прийняти джакузі). Нічого не відчуваючи, я проломив ту крижану кірочку та почав хлюпати на себе льодяною водою, а потому і взагалі упірнув, на мить затамувавши подих.
І тут я почув страшенний грюкіт, що долинув з кімнати, – напевно таки спрацював “механізм” легенького стусана кицькиною лапкою по викривленій ніжці столу. Затим почувся стриманий стогін і лаконічний літературний мат. У цю саме мить мене ніби осінило, моєї амнезії як не було. Я пригадав все.
Таке буває раз на рік. Море гостей, святковий стіл, музика, відео, сценічні костюми, астрономічні спостереження через кухонне вікно, котре потому забувають зачинити, навіть гра в невагомість на закуску (ось звідки пляшка, припасована до люстри)… Загалом, іменини директора театру. Козак в кріслі – головний режисер, на полу розстелився акторський колектив театру і окремо запрошені гості. Ну, а той знайомий чаклун під столом, на котрого цей стіл щойно обвалився, і є директор театру… і мій брат. І їм всім сьогодні на роботу.
Еге, а ту ніжку стола, здається, я сам і викривив. Щоб не проспати.
От голова!
Миколаїв, грудень 8, 1999 рік.
