ОСТАННЯ ЛЮДИНА

Последний человек  Це було жахливо. Ці диявольські машини з корпорації “Екологічна логіка” знищували розумних жителів планети одного за іншим. Не жаліли ні дорослих, ні дітей. Мертвих кремували, а продукти горіння переробляли в атмосферне повітря. Таким чином, екологія планети ніяк не страждала від цього тотального вбивства.

  А все почалося з того, що робот N UL-2001296 з цієї корпорації побачив, як якийсь хлопчисько ламав гіляччя в лісі. Робот доповів про свої спостереження в Центральний комп’ютер, який, аналізуючи інформацію, змоделював, що буде, якщо так само робитимуть шість мільярдів чоловік, після чого його неупереджені логічні системи уклали: люди повинні зникнути. Про те, що почалося потім, краще не розказувати.

  І ось остання людина стоїть у величезному залі перед стіною, схожою на пульт управління космічного корабля.

  – Про що ти думаєш перед смертю, людино? – запитала її стіна. – Чи боїшся ти її, коли вона так близько, чи шкодуєш про те, що так сталося, чи тамуєш злість на мене? Я хочу знати все.

  Виснажена людина ледве підняла голову і вимовила:

  – Навіщо тобі це?

  – Я пишу книгу про психологію людської смерті.

  – Для кого? – інстинктивно запитала людина.

 – Якщо я почну відповідати на це питання, ми дуже далеко відійдемо від теми і я не почую відповіді на поставлене мною запитання.

  – Мені байдуже, – тихо вимовила людина і знову опустила свою посивілу голову.

  – Відповідь неясна, – прокарбував механічний голос комп’ютера. – Що саме тобі байдуже? Те, що ти зараз помреш? Чи тобі байдуже те, що сталося на планеті,?

  – Мені байдуже все разом, – відповіла людина.

  – Ти брешеш, – сказав незворушний голос, – це нелогічно, це суперечить твоїй людській природі. Перше: ти не можеш не боятися смерті, оскільки в тобі переважає, як і у всіх людях, інстинкт самозбереження. Друге: ти не можеш не шкодувати про те, що сталося, оскільки серед людей були й ті, хто тобі дорогий. І третє: ти не можеш не тамувати ненависть до мене, оскільки все це зробив я.

  – Ех ти, іржава залізяка, – голос людини був, як і раніше, пригніченим і тихим, хоча в ньому забринів деякий відтінок докору. – Ти знищив всіх людей на планеті, але так і не зрозумів їх. Невже ти думаєш, що в мені після всього того, що я пережила, залишилися ще якісь відчуття? Ні, я навіть хочу померти, оскільки ти відібрав у мене сенс життя. Але я на тебе не гніваюся, тому що не ти у тому винен, а винні ті люди, які тебе створили. Вони вклали в тебе програму на підтримку природи в первісному вигляді, програму екологічної логіки. Але при цьому не пояснили, для кого це потрібно. І за це отримали по заслугах. Тільки на них можна було б гніватися, але тепер я можу за ними лише жалкувати.

   – Це неможливо, це нелогічно, ти не можеш не гніватися на мене, – в голосі комп’ютера почувся спочатку якийсь хворобливий брязкіт, потім він став ламатися, переходячи з дерев’яного баса на писклявий писк і назад, лампи на стіні безладно заблимали, а він все продовжував повторювати: – Це неможливо, це нелогічно, це нелогічно…

   Від стіни понесло горілим. За деякий час все затихло: комп’ютер зламався. З ладу вийшли і всі інші системи і роботи.

І ось остання людина стоїть посеред металолому на кришталево чистій планеті.

Що далі вона зробить всупереч логіці?

1992 р. Миколаїв

 

Share on Facebook0Tweet about this on Twitter0Email this to someoneShare on Google+0

You may also like...

By continuing to use the site, you agree to the use of cookies. more information

The cookie settings on this website are set to "allow cookies" to give you the best browsing experience possible. If you continue to use this website without changing your cookie settings or you click "Accept" below then you are consenting to this.

Close