Вірус

Науково-фантастичне оповідання

Командир прикордонного космічного корабля «Дозор-211» усвідомив, що прибульці не жартують, коли дві випущені назустріч їм торпеди повернулися прямісінько назад, серйозно пошкодивши крейсер. Але дивували не пошкодження, – врешті-решт торпеди ж бо свої. Незрозуміло було, як супротивнику вдалося не тільки відвернути їх від себе, але й направити в точку старту. Навіть пострілу у відповідь не було. Але що також неабияк бентежило, так це те, чому не подіяв енергетичний щит корабля, який витримує у і двадцять разів більшу силу атаки.

 Virus Все виглядало так, ніби тут була задіяна якась невідома землянам програма чи комп’ютерний вірус, що передається на відстань із силовим полем. Ця підозра ще більш укріпилася, коли команда, приходячи до тями після торпедних ударів, переконалась, що корабель… повністю знеструмлений. Абсолютно! Не лишилось навіть елементарного аварійного освітлення, не кажучи вже про характерні в таких випадках сигнали попереджень про пошкодження та небезпеку. Грізний патрульний крейсер за якісь лічені хвилини був перетворений на звалище некерованого, а отже, абсолютно безкорисного металолому. Формально це означало майже його захоплення.

  Тому командир не дуже здивувався, коли, підіймаючись з підлоги, побачив,  що світиться лише монітор відеозв’язку. На ньому як і раніше непорушно стояло зображення фізіономії робота. Якщо фізіономією взагалі можна назвати прямокутник з декількома щілинами і якимсь химерним рельєфом, що ймовірно відображає будову обличчя його творців. А за оглядовими ілюмінаторами – суцільне мигтіння Всесвіту: від сильних ударів крейсер увійшов в закрутку. Крізь це мигтіння проглядалась і та кулька, в яку вони стріляли з крейсера: вона нещодавно випірнула з чорної зоряної безодні і тепер вже виглядала як справжня залізна планета.

  –  Повторюю повідомлення, – металевий тембр голосу робота звучав без будь-яких інтонацій, але від нього неприємно вібрувало десь у грудній клітці. – Я Гротекс-5 – керівник Всесвітньої Місії Очищення Світів в ім’я Еволюції і Прогресу. На нашому рахунку дев’ятнадцять світів, багато з яких значно перевершували ваш у розвитку. Тому опиратися безглуздо, я пропоную вам і вашій планеті негайно здатися!

  – І що ж буде зі всіма нами?

 Командир стояв, поклавши руки на панель управління і намагаючись не видавати емоцій.

  – Вас очікує гідна доля: так чи інакше, але ви ще довго послужите науково-технічному прогресу.

  – Не розумію, що значить, «так чи інакше»?

  – Зрозуміло, що працівники ви порівняно з нами малоефективні. Проте технічна біомаса, – навіть натреноване вухо не змогло б вловити якусь зміну тональності голосу робота, – в яку буде перетворена більшість із вас, є незамінним і практично вічним змащувальним матеріалом для наших механізмів. Деякі вибрані з вас послужать для наших фундаментальних біологічних експериментів. Ми знаємо, що живі істоти відчувають біль. Тому з нашої сторони буде зроблено все, щоб в цих дослідах ви її не відчували…

  «Оце так перспектива, – подумав командир, тоді як кулаки його поволі стискалися, – землянам ще космічного фашизму бракувало».

А робот спокійно і монотонно продовжував.

  – Тим же з вас, кому пощастило стати розумнішим за машину, ми збережемо біологічне життя і нормальне функціонування. Щоправда, за умови: якщо всі вони будуть продуктивно і самовіддано трудитися разом з нами на благо Прогресу і Еволюції.

Гротекс не повідомив, що в завойованих ними світах мало хто погоджувався працювати на них. Чому? Цього вони не розуміли й дотепер. Ті ж, хто погоджувалися, як дуже швидко з’ясовувалося, були далеко не розумнішими за машини.

  – Вам не здається, що ви дещо непослідовні? – Командир намагався стримуватися, проте його голос ледь затремтів. – Для нас це ваше, як ви кажете, «перетворення» означає ні що інше, як смерть. В той же час ви не маєте наміру причиняти нам біль. Де ж логіка?!

     Робот так само монотонно пояснив:

  – По-перше, ваша біологічна смерть також буде абсолютно безболісною. По-друге, для нас, машин, смерті взагалі не існує. Ми розуміємо лише перетворення з одного стану в інший.

 – Звичайно, це дуже зручно, коли не існує смерті, – втрутився корабельний лікар, який стояв поряд з капітаном, також обіпершись кулаками на пульт управління. – Але для нас, живих, смерть – це, на жаль, цілком реальне явище. При цьому однією з головних задач будь-якого розуму у Всесвіті є безкомпромісна і всебічна боротьба з причинами смерті, з хворобами – до повної і остаточної перемоги над ними! А тому будь-яке вбивство живої, а тим більше розумної істоти є найбільшим злочином! Як же бути з цим?! І як бути з тими немислимими стражданнями і горем, які ви причиняєте людям, руйнуючи цивілізації?!!!

     Під кінець своєї промови лікар вже майже кричав і ця його тирада була, швидше, жестом відчаю, аніж логічною ланкою в ході переговорів.

     Робот же вирішив, що його знову намагаються втягнути в безплідну дискусію на тему доцільності їх дій. Він вже не раз потрапляв у подібні історії ще на початку Місії. Диспути віднімали силу-силенну часу і ні до чого не приводили, тому що у слабких органоїдів (так роботи називали біологічні істоти) окрім власних емоцій не знаходилося ніяких суттєвих доводів, які змогли б переконати місіонерів. Тому Гротекс помовчав декілька секунд, формулюючи точну і стислу відповідь, і сказав:

  – Повторюю, для нас не існує такого поняття, як смерть. Тому знищення біологічних організмів не вважається злочином. Тим паче, коли це необхідно в ім’я Прогресу і Еволюції. Це більш ніж вагомі причини. Той же, хто спробує нам перешкодити, заслуговує на смерть, це безсумнівно. Що стосується страждань, то ми врахували і цю властивість людей: ті, кого ми залишаємо в живих, перебувають в приємному забутті чи анабіозі.

     Декілька хвилин стояла напружена тиша. При тьмяному світлі екрану з незворушним ликом залізного завойовника люди здавалися ще суворішими. Всім було ясно – людство ні за яких умов не може піти на таке. Адже це буде однозначно кінець цивілізації, і цього разу беззаперечний. З цим рішуче відмовлявся миритися людський розум, особливо зараз, коли на Землі все нарешті стало налагоджуватися. Але виходу з ситуації, що склалася, люди поки не знаходили, поволі впадаючи у відчай.  Нарешті не стримався наймолодший з екіпажу – бортмеханік. Він кинувся до монітора і несамовито закричав:

  – А як же бути з нашим правом на власну свободу, з доброю волею, які є у кожної мислячої істоти і які ніхто не має права у нас відбирати?! І взагалі, як можеш ти, нікчемна залізяка, вирішувати, жити мені чи ні?!!! Хто ви взагалі такі, трясця вашій матері?! Якого біса вас занесло до нашої Сонячної системи?! Ну нічого, якщо ви думаєте, що потрапили на курорт – помиляєтеся! Ми так не здамося! Ми вам ще влаштуємо жах, а не життя! Ви не знаєте, з ким зв’язалися! Ви…

     Важка долоня командира опустилася на плече хлопця: не час і не з руки зараз кулаками розмахувати. Бортмеханік поволі сів у крісло командира і обхопив долонями голову.

     Коли б у Гротексі-5 була закладена схильність до емоцій, можливо, він би неодмінно розгнівався. Ще б пак, мало того, що цей нещасний органоїд ображає його і погрожує йому (йому – істоті вищого порядку!), так він ще торкається наріжного каменю їхньої теорії і ставить під сумнів їх велику Місію. Але роботу були невідомі почуття  та емоції, тому цей емоційний вибух він сприйняв всього лиш як чергове питання.

  – Ми – високоінтелектуальні технологічні істоти, – в рівному, брязкаючому голосі машини не було ні тіні сумніву. – Ми об’єктивно перевершуємо мислячі біологічні суб’єкти в усіх відношеннях. По-перше, наш потенціал – як інтелектуальний, так і фізичний – значно вищий. По-друге, ми не витрачаємо силу-силенну часу на нераціональний догляд  за своїм тілом і, тим більше, на нікчемні емоції, що відбирають половину вашого короткого життя. Не говорячи вже про те, що масу енергії ви витрачаєте на задоволення своїх неприборканих потреб, воюючи один з одним і руйнуючи придатні для життя планети планети. Машини позбавлені подібних недоліків і майже весь свій час та енергію витрачають на роботу, самовдосконалення і прогрес. Все це свідчить про те, що ми знаходимося на більш високому ступені еволюції і, врешті-решт, витіснимо вас як вид. Спочатку це відбулося на нашій батьківщині – планеті Тернії, де технологічні істоти логічно витіснили своїх біологічних попередників (той факт, що біологічні попередники були творцями роботів, Гротекс випустив із промови як неістотний).

Тернія… Командир щось пригадував. Ще десь років шістдесят тому земляни відправили туди експедицію, щоб перейняти досвід у будуванні робототехніки. Але потім зв’язок чомусь урвався…

  – Наша Місія – продовжував робот, – лише прискорює цей закономірний процес, а значить, прискорює власне Прогрес і Еволюцію. Проте ми не колонізуємо ті світи, де цивілізації ще не досягли достатнього рівня кібернетики – все повинно відбуватися природним шляхом. Так чи інакше, але боротися з нами так само безглуздо, як з неминучістю. Даю вам годину для зв’язку з вашою головною планетою і двісті годин до повної і беззастережної капітуляції. Рівно стільки часу потрібно нам, щоб досягти вашої столичної планети.

     Екран згас, але в ту ж мить на космічному крейсері ввімкнулася вся система енергозабезпечення.

                               * * *

Часом непогані ідеї приходять під впливом надзвичайних обставин доданих до побутових дрібниць. Можливо, Алік ще не так скоро усвідомив би все значення свого і без того, як він вважав, революційного винаходу. Але ось тут прийшло це жахливе повідомлення з околиць Сонячної системи, що шокувало світ і посіяло сум’яття, і на додаток до всього – провал річного екзамену з футурології. Останнє змусило її таки вчити, – в десятий клас-бо переходити ж треба. Хоча яке це зараз мало значення?! Якщо може не бути ні десятого класу, ні навіть наступного тижня.

     Такі траурні настрої володіли не лише Аліком, але й доброю половиною землян. Іншою половиною, як буває в подібних ситуаціях, володіла повна паніка, підсилена чутками про часткову евакуацію. Порівняно з цим будь-який середньовічний страх перед кінцем світу чи старомодна астероїдно-кометна істерія, – дитяче гулькання. Алік почувався десь посередині між цими двома емоційними групами, поки одного разу йому не спав на згадку один з уроків історичної футурології, з якого, здається, його виставили за безтурботний здоровий сон. На уроках нерідко давалися взнаки безсонні ночі біля комп’ютера…

Власне саме тому хлопець зміг пригадати тільки тему уроку – «Теорія Стійкого Розвитку і 20-те століття як екстремальна епоха цієї теорії», – а потім і віднайти її у відповідному підручнику.

З цього моменту, а тим більше після прочитання вищезазначеного параграфа, Алік приєднався до нечисленного загону божевільних, які вважали, що не все ще втрачено. Тепер від його винаходу залежало вже, можливо, життя всіх людей на планеті. А тому він залишив безглузді вагання та страхи і відкрив давно створені файли у своєму комп’ютері. Тут воно й виявилося, звичайно, що винахід вельми вагомий, але ж далеко не завершений. А в голові весь час повторювалися рядки з підручника:

“Нестійкий розвиток зумовлено багатьма згубними рисами, об’єктивно закладеними в людині дикою природою, звідки вона й походить, такими, як егоїзм і невгамовні потреби. От чому такий розвиток був притаманний людству протягом всієї його історії, аж до XX століття включно.

     Але якщо для тваринного світу згадані закони поведінки доцільні – там вони підтримують порядок і гармонію, то для людського суспільства, де існує поняття інтелектуального розвитку, ці пагубні риси мають бути категорично неприйнятні. Породжений ними Нестійкий розвиток неминуче веде цивілізацію до якнайглибших криз, як до політичних і військових, так і до екологічних та економічних, що мають у кінцевому підсумку лише нищівний результат.

     З огляду на все це, для співтовариства розумних істот існує тільки один шлях еволюції: стійкий розвиток. Лише цей розвиток забезпечує цивілізації стійкість по відношенню до криз і характеризується рівновагою між науково-технічним прогресом  і морально-етичним зростанням людини, коли її індивідуальним негативним якостям протиставляються як власні позитивні риси, так і зовнішні стримуючі механізми. Таким чином досягається гармонія як між людьми, так і між людиною і природою.

     Теорія Стійкого Розвитку (ТСР) – центральна теорія сучасної футурології. Вона вивчає власне сам стійкий розвиток як явище та механізми і умови переходу на нього цивілізацій. ТСР знаходиться на межі цілого ряду наукових дисциплін, головні з яких – психологія, соціологія і математика.

     Розроблений теорією математичний апарат дозволяє на сьогоднішній день із задовільною точністю оцінювати вірогідність історичних подій, що спричиняють ухилення історичного шляху від так званого ідеального стійкого розвитку. Останнє формулювання введено для зручності обчислень і є математичною абстракцією. Воно характеризується ідеальною рівновагою між прогресом та почуттями і повною відсутністю у суб’єктів корисливої мети. В реальності подібна рівновага можлива хіба що у роботизированных систем, абсолютно позбавлених емоцій.

     Реальні цивілізації завжди розташовуються на кінцевій віддаленості (ухиленні) від ідеального шляху розвитку, чим і характеризується їх стійкість. В ТСР ці ухилення в довільну епоху визначаються по ухиленню і тенденціях розвитку цивілізації в якусь початкову епоху, з урахуванням їх подальшої зміни.

     ХХ століття, з точки зору ТСР, виступає як екстремальна епоха. Це був пік Нестійкого розвитку, коли розрив між науково-технічним і морально-етичним рівнями людства досяг загрозливого значення. І хоча більшість людей поодинці усвідомлювала, що потрібні якісь екстрені заходи, за відсутності об’єктивних стримуючих і врівноважуючих чинників це розуміння зводилося лише до порожніх розмов. Всією найскладнішою і смертоносною технікою та зброєю часто управляли, по суті, люди з первісними інстинктами та мотивацією, а вся політика була побудована на військовому протистоянні і економічних санкціях між країнами.

Земля опинилася в глибокій політичній і екологічній кризі, вірогідність виходу з якої складала всього близько 10 % (!), особливо наприкінці даного століття.

     На додаток до всього ця епоха була ще і так званою точкою повернення, після якої перехід на Стійкий розвиток був би вже неможливий. Власне, тоді і з’явилося саме поняття стійкого розвитку і були на міжнародному рівні зроблені перші кроки до переходу цивілізації на функціонування за його принципами. Але нестабільна міжнародна обстановка зберігалася ще до середини ХХI століття…»

     В результаті довгого робочого дня десь на дванадцяту ночі Алік майже завершив задумане вдосконалення свого винаходу. Залишилося останнє, але найголовніше випробування.

     В кутку кімнати Аліка, біля вікна, нерухомо стояла молода симпатична дівчина, з чорним волоссям, в топіку і міні-спідниці. Невиразним бездушним поглядом вона дивилася прямо перед собою… Алік відірвав погляд від монітора комп’ютера і обернувся до неї в своєму кріслі.

  – Марта, підійди-но до мене – звелів він… своєму персональному роботу.

Хлопець примагнітив їй до скроні мікроадаптер програм, сполучений з комп’ютером, і пробіг пальцями по клавіатурі. Після цього юний дослідник вичікувально подивився в очі роботу.

     Те, що сталося через секунду, не було повною несподіванкою для хлопця – адже це все ж таки спрацювало його програмування. Тому Алік виплеснув за допомогою вигуку “yes!” і характерного жесту радість, яка заполонила його від досягнутого успіху. Загалом, сталося наступне.

     Як тільки електронний мозок Марти ввібрав написану Аліком програму, дівчина раптом подалася до нього і… нагородила хлопця смачним поцілунком в губи.

  – Ти ж цього хотів? – ніби вибачаючись, з посмішкою сказала вона. Її голос придбав характерне для людей  емоційне звучання, став по-жіночому теплим і звабливим.

На щоках заграв рум’янець, руки потепліли, а в карих очах зажевріла усвідомлена думка, як здалося Аліку, про життя та кохання.

  – Ну, от і все, – тихо вимовив юний винахідник. – Ти вже не робот. Ти – людина.

     Марта ледь помітно кивнула, ствердно моргнувши очима. На її порожевілих губах заграла загадкова усмішка Джоконди.

   Алік раптом згадав про свою матусю – милий марсіанський археолог… Зараз вона знаходилася на червоній планеті і була набагато ближче до незваних прибульців. Та й його місто, його школа, нехай навіть в ній треба перездавати той злощасний екзамен з футурології…

  І все це раптом повинно зникнути? Остання думка підштовхнула його до більш активних дій.

  – Ну вже ні, не бути цьому! – заговорив Алік, стискаючи в руці долоню Марти. Його очі звитяжно блиснули. – Ми ще подивимося, хто кого витіснить! Подивимось, хто кого переплавить на гумус!

     «Ні, це все-таки – геніально! Вже не дивлячись на те, що це стало таки кроком вперед у кібернетиці, залізна планета тепер для людства вже не була категорично непереможною. В усякому разі, за відсутністю інших пропозицій, ризикнути все-таки доведеться» – думав хлопець.

     А ризик, зрозуміло, є, і чималий. Адже це буде безпрецедентний в Теорії Стійкого Розвитку випадок, коли доведеться вирішити зворотну задачу – обчислити параметри переходу суспільства з практично ідеального Стійкого розвитку на Нестійкий!

Причому обчислення це необхідно зробити і впровадити в реальність у неймовірно короткий термін.

     «Але якщо люди двадцятого століття, – думав Алік, – трохи не довели до ручки свою планету, то роботи двадцять першого століття – свою повинні точно знищити».

     Задум Аліка був простий, як і все геніальне. Варто якимсь чином впровадити в програму роботів систему почуттів людей двадцятого сторіччя, як їх ідеальне суспільство тут же вийде з рівноваги. А там вже, як казали в давнину, – розділяй і володарюй…

     А ось які саме почуття слід увіпхати в комп’ютерні мізки залізякам, повинна вирішити Теорія Стійкого Розвитку. На перший погляд, все може виглядати дуже просто. Дійсно, чом би роботів не зробити здатними до любові та співчуття? Але Алік розумів, що це нічого не дасть: не рятують же людські любов і співчуття тих тварин, що потрапляють до столу у вигляді смачних страв! Як тут не пригадати стародавню байку про лева-християнина?…

     Ось і виходить – знайти цю вкрай необхідну для перепрограмування роботів систему почуттів можуть тільки надскладні обчислення. Якісь там відповідні формули і програми можна відкопати в гіперінтернеті, звичайно, але тут без допомоги фахівця найвищого рівня все-таки не обійтися…

     Тому хлопчина, недовго вагаючись, приборкав свою гординю і набрав номер «найважчого» вчителя, який так часто псує нерви деяким учням, перериваючи їх відпочинок на своїх уроках. Нічого не поробиш – він все-таки доктор футурології…

Коли б це трапилося добою раніше, дзвінок опівночі від «найважчого» учня, якого часом  доводилося виставляти з уроку, ймовірно, дуже здивував би Олександра Михайловича, і реакція його була б не передбачувана. Але тепер він сам страждав безсонням і депресією, а його байдужість до етикету не мала меж. Тому вчителя не так вже й здивувала задоволена і трохи збентежена фізіономія Аліка і така ж фізіономія якоїсь кароокої брюнетки, що виникли на екрані відеотелефону. Хоча в той момент, може, в нього і з’явилася догадка про причини раптових снів учня на уроках. Так… і з чого це вони такі веселі?

     Але після того, як Алік продемонстрував свій винахід і виклав ідею, «найважчий» вчитель став палким прихильником її негайного втілення.

     Тепер важливо, щоб про цю ідею дізналося людство, а також необхідно… знайти розвідника, який доставив би цей необхідний «вірус» на залізну планету. Хоча щодо останнього, то тут кандидатура вже була…

     З висоти дванадцятого поверху нічне місто було, як і раніше, прекрасне. Як і раніше, безперебійно працював транспорт, як наземний, так і повітряний. От лишень людей ніби підмінили. Вулиці були наповнені людьми, ніби всі раптом захворіли безсонням. Але вони створювали лише броунівський рух, неприкаяно блукаючи містом і не знаючи, куди себе подіти. Половина з них благополучно чистила кишені ближнім. То тут, то там палали багаття, збираючи натовпи людей і комарів. Дехто чомусь пакував речі, хтось крушив своїх домашніх роботів… Інші ж пікетували інозоряні посольства, вимагаючи політичного притулку з негайною евакуацією.

Все це було схоже на якийсь жахливий сон.

І лише троє на дванадцятому поверсі  вже прокинулися від цього сну і твердо знали, що їм робити. Один з них став людиною зовсім недавно.

 

     Після безсонної ночі Президент ООН насилу зміг зібрати хоч якусь свиту з хаосу адміністрації. На те була вагома причина: троє чергових божевільних наполегливо переконували секретарів і охорону про екстрену необхідність зустрічі з ним. І цього разу, здається, переконали…

     Рівно через дев’ять годин президентський корабель вилетів до межі Сонячної системи.

                                 *   *   *

     Якщо можна назвати гордістю задоволення машини своїми діями, то Гротекс-5 був гордий собою і їх Місією. Ось вже майже шістдесят років це програма виконувалась беззаперечно. А він, робот марки «Гротекс-5», дванадцять років безпомилково всім цим керував.

     Перед ним змінилося чотири керівники, деталі яких частково увійшли і до його комплекту. Чим більш довершеним був Керівник, тим менше за об’ємом йому було потрібне робоче місце і тим більше часу він міг віддавати Місії. Гротекс чудово управляв всією цією громіздкою машиною з компактної Центральної капсули, де можна було тільки сидіти і стояти. Оточений з усіх боків апаратурою, датчиками та дисплеями, він у будь-який момент мав вичерпну інформацію про будь-який куточок своїх величезних володінь, про кожну деталь Залізної планети і їх Місії. А могутній електронний мозок робота, безпосередньо підключений до центрального комп’ютера залізної планети, швидко і непогрішимо ухвалював найскладніші рішення. Покидав він свій пост хіба що раз на півроку для годинної технічної профілактики.

     Так, гордитися роботам було чим. Їх мандруючий залізний світ працював, як новий, відмінно налагоджений мотор. В їх технологічному суспільстві панували сувора ієрархія і ідеальний порядок. Чим більш довершеним був робот, чим більше функцій він міг виконувати, тим вищий пост він займав. Накази старших ніколи не обговорювалися і виконувалися в секундні терміни. Втім, кожний з технологічних індивідуумів, від Керівника до прибиральника, і так точно знав, що йому робити, і навряд чи в залізних головах роботів виникали питання поза сферою їх діяльності. Застарілі моделі самі йшли на перетворення – переплавлення або розбирання.

     Кожний знав, що він – невід’ємна частина, гвинтик величезного, безвідмовного механізму. І всі його потреби зводилися лише до того, щоб всі свої сили, час, всього себе віддавати цьому механізму, діяти тільки на благо Еволюції і Прогресу, на благо їх епохальної, великої Місії.

     Такій «залізній» дисципліні і точності могла позаздрити будь-яка армія, а такому ідеальному порядку – будь-яке суспільство. І все це тому, що машинам були невідомі емоції і почуття. Вони не знали таких людських проявів, як боротьба за владу, гонитва за власною вигодою і задоволеннями. Не знали вони й того, зрештою, що таке своя власна думка і демократія. Втім, останнє поняття роботам було знайоме із спостережень за співтовариствами органоїдів, тому в них було закладено й розуміння того, що жодна демократія не забезпечує суспільство такою стабільністю, якою сама лише дисципліна забезпечує залізний світ роботів.

     Позаду було дев’ятнадцять очищених світів, розсіяних в об’ємі ста парсеків… На кожній захопленій планеті роботи влаштовували свою технологічну індустрію. Кібернетичні заводи по виробництву механізмів, роботів і переробці органіки безперебійно поставляли все необхідне для Місії. Для їх Залізної планети, яка по суті була напханим автоматикою і електронікою місяцем планети Тернія.

     Дев’ятнадцять світів… І майже скрізь вони зустрічали лише символічний опір. Щоправда, інколи траплялись і спроби спротиву, але проти потужності і організованості загарбників не могла встояти жодна система органоїдів. Це лише підтверджувало вірність теорії роботів і їх Місії. На деяких планетах, правда, ще жевріли жалюгідні залишки опору, проте їх навряд чи можна було сприймати всерйоз.

     І ось – двадцята, «ювілейна» цивілізація біля жовтої типової зірки. Май завойовники подібну властивість, вони б це неодмінно відсвяткували. І хоча в здатний до пошуку і розвитку електронний мозок Гротекса іноді і закрадалося питання: «Що ж відчувають органоїди, коли наші загарбницькі війни йдуть так вдало?», він ніколи не ставився до таких думок серйозно.

   Вивчаючи досвід таких воєн, робот бачив, що окрім матеріального збитку подібні роздуми нічого не приносили, а іноді оберталися втратою контролю не лише над собою, але й над зайнятими територіями.

     Навряд чи Гротекс відчував якийсь неспокій і щодо цього світу: він був анітрохи не більш розвинутий, ніж інші. В одному із захоплених світів знайшлися смільчаки, їх було десятеро, які зуміли якимсь чудом – необхідні виправлення вже зроблені – втекти на рятувальній капсулі. Але це продовжило їм життя не більше ніж на десяток діб.

     Як і завжди в останні п’ять місяців, Гротекс нерухомо сидів в своєму автоматизованому коконі, мляво дивлячись прямо перед собою, коли екран радара показав точку корабля, що наближається. Шість секунд опісля надійшов запит на зв’язок і на моніторі виникли дві постаті – чоловічої і жіночої статі.

     Чоловік був явно старшим, із зморшкуватим, змарнілим обличчям і сивою головою. Жінка ж, навпаки, була молода, навіть юна, чорноволоса і за їх поняттями, напевно, гарна. Обоє людей, здавалося, були абсолютно спокійні і врівноважені.

  – Земля вітає вас – втілювачі історичної Місії! – урочисто почав немолодий чоловік. – Людство, все зваживши, вирішило: чинити опір неминучості – безглуздо. Тому я як Президент цієї системи офіційно оголошую вам про негайну і беззастережну капітуляцію і вручаю символічні ключі від нашого світу.

     Сенсорні датчики робота не знайшли і тіні лукавства в інтонації та словах Президента. Важко сказати, чи чекав Гротекс такого повороту подій. З одного боку, подібна поведінка була невластива органоїдам: звичайно вони намагалися організувати гідний, як вони вважали, опір і нерідко взагалі не бажали розмовляти із завойовниками. Але з іншого боку, Гротекс не міг не відзначити похвальну розсудливість цієї цивілізації. Значить, земляни стали першими, хто усвідомив: чинити опір Еволюції дійсно безглуздо.

  – І на доказ того, – продовжував Президент, – ми проведемо вас до Землі по оптимальній траєкторії. Проте це ще не все. Ми пропонуємо вам провести унікальний в історії Всесвіту експеримент, який просуне вас на наступний щабель Прогресу. Цей експеримент полягає в упровадженні – за допомогою відповідних програм – людських почуттів і здібностей у технологічні організми. І ми, як ваші попередники, можемо вам з усією відповідальністю заявити, що це буде унікальний для вас досвід.

     Сенсорні датчики як і раніше були непорушні. Правда, лоб Президента чомусь поблискував. Секунд двадцять електронний мозок робота все зважував і аналізував, ретельно вишукуючи каверзу. Але дослідницький елемент в ньому все ж таки взяв верх.

  – Це буде дійсно цікавий досвід, – прозвучала монотонна відповідь Гротекса. – Ми вітаємо вас з правильним вибором і застосуємо до людства найгуманніші заходи.

  – Ми дуже раді, що ви прийняли нашу пропозицію, – сказав Президент. – Це для нас велика честь. Ось ця молода персона виступить в ролі нашого кур’єра і доставить вам відповідні кібернетичні програми.

                              * * *

     Екран відеозв’язку згас. Президент відключив вмонтований в краватку сенсорний подавлювач, цією ж краваткою витер лоба, що блищав від поту, і знесилено опустився в командирське крісло. Люди, які заповнювали пост управління, завмерли з кам’яними, блідими лицями. Але здається, вийшло, – вони клюнули.

     Проте ж цей факт ще вимагалося усвідомити схвильованим людям. А що і як там буде далі? Зрозуміло, все було прораховано до найдрібніших подробиць. Але навіть в самій розвинутій теорії є місце невизначеності. Тому загальне заціпеніння довелося порушити Марті.

  – Ну, мені пора, – тихо, але твердо сказала вона.

  – Так-так, звичайно, – стрепенувся Президент. А Марта якось особливо, немов прощаючись, поглянула йому в очі і слова вже не знадобились. Глава ООН узяв колишнього робота за руку і ласкаво вимовив:

  – Успіхів тобі, дівчинко. Зараз на тебе вся наша надія. Я не прощаюся, але коли… коли що, – я знаю, що сказати Аліку.

     Хвилину опісля люди поглядом проводжали капсулу, що відбувала до Залізної планети, і Президент, ніби про себе, повторив: «Успіхів всім нам».

     Зрозуміло, Президент повів Залізну планету найбільш, наскільки це взагалі можливо в даній ситуації, довгою траєкторією. Він мотивував це тим, що без певних запобіжних засобів, таке масивне тіло може небажано порушити динаміку Сонячної системи. Але таке сумнівне пояснення, схоже, мало насторожувало роботів: в решті решт, тижнем раніше, тижнем пізніше… А поки вони без перешкод закінчать експеримент.

     Вже через добу з мініпередавача Марти стали надходити перші радіоповідомлення. З них люди з полегшенням дізнались, що в стані супротивника почали відбуватися передбачувані перетворення. Проте святкувати перемогу, зрозуміло, ще ніхто не збирався. Спочатку, судячи з повідомлень, роботів немов оглушило. Загальмовані, вони озиралися навколо, ніби тільки-но на світ народилися.

Ну, а потім, – пішло-поїхало…

Коли Залізна планета перетинала орбіту Урана, енергетичні «окови» з президентського лайнера землян остаточно спали, і пілоти делікатно відвели корабель від планети роботів на безпечну відстань. А судячи з повідомлень Марти там відбувалися круті зміни.

Суспільство роботів стало різко диференційованим. Появилися плюралізм думок і демократія. Утворився широкий спектр партій і політичних рухів – від «червоно-коричневих», до «біло-блакитних». Ось коли люди пригадали своє славне веселе минуле!

     Застарілі роботи вже йшли не на переплавлення, а на демонстрації протесту, вимагаючи заслуженої пенсії і соціальних пільг.

Роботів, залишених без почуттів для контролю за експериментом, оголосили тоталітаристами і ізолювали. Одночасно, як ракова пухлина, розповзлися інтриги, корупція, боротьба за владу і контроль над головним комп’ютером планети. З’явилися навіть зачатки злочинності.

     Поки все йшло по розрахованому плану. І незабаром повинно було розпочатись друге відділення цієї вистави, детально розроблене спецслужбами і військовими. Кульмінацією всього мало стати повне захоплення Залізної планети. Природно, Президент розумів, що може дати людству вивчення і використання подібної планетки. Але в душі він був би не проти, щоб з нею трапилося щось непоправне… Проте це було вельми малоймовірно. Але чого тут дійсно ніхто не врахував, так це того, що Марта була вже здатна приймати власні рішення.

     Останнє повідомлення від Марти надійшло через тиждень, коли у роботів почалося масове безладдя, – всі вимагали переходу на виборну систему правління. І головне, там всі досить швидко зрозуміли, що у всьому цьому безладі винні злощасні людські почуття, цей занесений в Місію вірус. Проте ніхто з роботів вже не хотів позбавлятися своїх почуттів. Потім будь-який зв’язок з планетою урвався. А ще через сорок вісім годин, при перетині орбіти Юпітера, вона раптом зійшла з наміченої траєкторії і зробилася далеким супутником гігантської планети. Зрозуміло, великого шоку у землян це вже не викликало, але свідчило про якийсь відступ від наміченого плану. У будь-якому випадку людям залишалося лише чекати і спостерігати. А разом з тим тишком-нишком евакуювати систему Юпітера.

     Марта умисно перервала зв’язок з центром, оскільки була впевнена – їй категорично заборонять те, що вона задумала. Ще б пак: у спецслужб і військових вже слина виділяється при погляді на Залізну планету. Але Марта повинна була беззастережно захистити Аліка, а заразом і решту людства від будь-якої потенційної небезпеки. Ось вона і вирішила взяти всю відповідальність на себе. Секундного безпосереднього контакту з Гротексом (рукостискання) їй вистачило, щоб ввести в нього свою програму. Ну, а потім всі наступні події були вже справою техніки…

     Доба, яку Залізна планета перебувала на орбіті навколо Юпітера, показалася людству вічністю. Гігантський місячний телескоп, що пильно стежив за прибульцями з моменту їх появи, транслював зображення планети на всі найближчі до Землі об’єкти Сонячної системи. Але, рухаючись біля Юпітера, ця світло-коричнева куля нічим не видавала свого штучного походження. Боязкі спроби зв’язатися з роботами також не мали успіху. Війська вже займали позиції для масованої атаки, і тут трапилося зовсім вже непередбачене. Власне, люди не встигли навіть усвідомити, що відбувається.

     Залізна планета стала раптом стрімко… падати на Юпітер. Все було скінчено в лічені години, і Сонячну систему на декілька митей освітив, немов друге сонце, грандіозний вибух в атмосфері гігантської планети. Після такого катаклізму посилати в район катастрофи пошуково-рятувальні групи було лише даниною пристойності – не більше. І дійсно, декілька рятувальних кораблів, яких послали до Юпітера, окрім викинутих вибухом потоків атмосферних газів, елементарних частинок і оплавленого залізного пилу, більше нічого не виявили.

 

                              Е п і л о г

     Приголомшене людство тріумфувало. День 21 червня 2341 року був оголошений загальнонаціональним святом – Днем Перемоги (мабуть, це дійсно була найкоротша війна за всю історію). Ті, хто виканючив політичний притулок в інших зоряних системах, тепер не знали, що з ним робити. Правда, Юпітер із своєю системою  вже мав дещо інший вигляд.

     Зрозуміло, тотальних наслідків для Юпітера катастрофа мати не могла, але структура хмарного покриття планети кардинально змінилася. Ефектної системи смуг, що обперізували гігантську планету, якими століттями милувалося людство, вже не було. Через декілька сторіч, звісно, звичний вид Юпітера відновиться, але зараз його образ скидався на біло-сіро-буре місиво з хмар, грандіозних вихорів і вітрів, що безладно розміщалися і рухалися. До того ж частину атмосфери вибухом викинуло в космос, і маса Юпітера зменшилася на декілька тисячних відсотка. Хоч це і привело до зовсім незначної зміни орбіт супутників планети, все ж таки на двох супутниках поселення (за винятком декількох науково-дослідних баз) довелося евакуювати через небезпечні зближення цих тіл. А найближчий, невеликий супутник Юпітера – Альматея, виявився викинутим на дуже витягнуту орбіту, в аппоцентрі ??? трохи не покидаючи межі системи і підходячи майже до самих хмар планети в найближчій точці своєї нової орбіти. Таким чином, і на цьому астероїді будувати що-небудь стало вкрай небезпечно – так і чекай, що він теж впаде на Юпітер. Або його на шматки розірвуть приливні сили планети… Та і взагалі, навколопланетний простір гіганта став ще неспокійнішим – з численними високошвидкісними потоками газу, пилу і радіації.

     Але ці дрібні неприємності, зрозуміло, ніяк не могли затьмарити радість, що охопила людство. І на гребені всього цього був, звичайно ж, один не зовсім звичайний десятикласник. Це був безпрецедентний в історії випадок, коли одній людині, причому такій юній, одночасно вручали одразу дві Нобелівські премії – премію миру і премію по кібернетиці (цікаво, як тепер його виганятимуть з класу!). Звичайно, всі розуміли, що навряд чи багато хто проявить особливе бажання перетворити покірного робота-слугу на зануду, що задає питання, як справжня людина. Та й приклад Залізної планети показав, що може статися, якщо люди почнуть ділитися з роботами своїми почуттями… Що ж до Теорії Стійкого Розвитку, то це був просто черговий її тріумф і тема наступної докторської дисертації Олександра Михайловича.

     Але повного щастя Алік все ж таки не відчував. Його, звичайно, не могли втішити обіцянки нового, хай навіть суперсучасного робота.

     Незліченні прес-конференції, зустрічі на телебаченні, миттєва слава… Останні два тижні дуже натомили хлопця. Але, нарешті,  якось надвечір він лишився на самоті у відносній тиші своєї рідної домівки. Не дивлячись на гуркіт салютів за вікнами і гамір натовпу, ледве доторкнувшись головою до подушки, герой тут же заснув. Його комп’ютер, побачивши втому господаря, зробив вікна і стіни звуконепроникними і пригасив світло в кімнаті. Скільки Алік спав, невідомо, але його розбудив тихий, радісний і злегка втаємничений голос мами:

  – Аліку, прокидайся. Тут до тебе прийшли, кажуть, потрібен тільки ти…

  – Ну, хто там ще? – спросоння невдоволено пробурчав хлопчик.

Але тільки-но він розкрив очі, сну як і не бувало. В дверях кімнати стояли… Марта і Гротекс.

  – Я здаюся, – гримнув завойовник.

2 вересня. 1997 р. Миколаїв.

 

              ВІДГУК

    на повість Вячеслава Астрова-Чубенка  “ВІРУС”

          Маленька повість Вячеслава Астрова “Вірус” відноситься до жанру наукової фантастики, тобто до того виду літератури, який ще довго займатиме розум молодих читачів.

         Сюжет побудовано на інтелектуальному матеріалі: боротьба двох принципів існування у Великому космосі. Фабула стисла в два епізоди. Характери діючих персонажів – людини і робота – традиційні, але від цього не втрачають живого інтересу. Риси зовнішні і внутрішні, манера поведінки і словесний вираз характерів – відповідають вибраному матеріалу.

        Є читачі, мало прихильні до фантастики, навіть Рей Бредбері їм здається нудним. Але є величезна аудиторія, яка розвиває свій інтелект, прочитуючи і перечитуючи внутрішній лад життя героїв майбутнього, навіть якщо автор помиляється в його суті. Негативний урок – теж урок, тим більше, якщо він поданий достатньо глибоко.

       Читаючи повість В.Астрова, думаєш про долі Борісова, Гріна, Беляєва. Сильний інтелект, позбавлений можливості спостерігати своїми очима перипетії і деталі життя, творить свій світ, який відкриває нам частинку нашого внутрішнього світу. Особа автора завжди стоїть за його твором і допомагає зрозуміти його суть.

        Повість “Вірус” може бути запропонована в молодіжний журнал.

 Анатолій Маляров, член Спілки Письменників України.

                                                                                                                                                                                                                                                   м. Миколаїв 10.10.1997 р.

 

 

Share on Facebook0Tweet about this on Twitter0Email this to someoneShare on Google+0

You may also like...

By continuing to use the site, you agree to the use of cookies. more information

The cookie settings on this website are set to "allow cookies" to give you the best browsing experience possible. If you continue to use this website without changing your cookie settings or you click "Accept" below then you are consenting to this.

Close